РОЗДІЛ 4

    Це було важче, ніж я очікувала. Цікаво, чи є в цьому світі аналоги заспокійливих? Бо чи то дядечко справив на мене таке враження, чи то Дамен, але серце калатало так, наче зібралося вийти на прогулянку без мене. Треба б повернутися в кімнату і попросити Аріану хоча б чаю з м'ятою — чи що там вони тут п'ють замість валер'янки?

   Я зробила лише кілька кроків у зворотному напрямку, щаслива, що маю фотографічну пам'ять і легко запам'ятала маршрут до своїх покоїв. Але дійти не судилося. Щось різко зупинило мій рух — мене грубо схопили за руку й притиснули до холодної кам'яної стіни. Я здригнулася від несподіванки й холоду, який пробрав аж до кісток.

   Переді мною стояв чоловік. Спершу мені навіть здалося, що це Дамен — така ж міцна статура, високий зріст, вільні рухи. І, можливо, я б навіть подумала, що він привабливий… Якби не різкий, задушливий запах перегару, що вдарив у ніс так сильно, що я ледве стримала нудоту.

   — Ти маєш знати, куди вони поділи його, — прохрипів він, стискаючи мою руку ще сильніше.

    Очі його горіли тривожною лихоманкою — чи то від гніву, чи від чогось сильного. І в той момент я зрозуміла: чай з м'ятою мені вже не допоможе. Знати б ще, що він від мене хоче.

— Ти, дурепо, гадаєш, що можеш удавати, ніби нічого не знаєш? Де камінь?! — він гаркнув так, що мені враз заклало вуха. — Твій дядечко обіцяв мені і тебе, і камінь. Але з'явився цей клятий Еленд’аріон, і тепер Арвіль більше не зацікавлений у моїх послугах. Ще раз питаю: де КАМІНЬ?

   Він нахилився ближче, і я ледь стрималася, щоб не відсахнутися — важкий запах алкоголю різонув ніздрі, викликавши знайомий спазм нудоти.

— Господи, я дійсно не знаю, про що ви говорите! Я не брала ніякого каменя! — вигукнула я обурено, намагаючись вирвати руку з його залізної хватки. Він стискав її так сильно, що я майже відчула, як тріщать мої кістки. З такою силою — він міг зламати її.

— Хм… А ти нічого так зблизька, — його голос став огидно масним. — Раз не знаєш нічого… то, може, в обмін на камінь я візьму тебе? І ми з тобою… трохи порозважаємося.

   Його слова обпалили душу. Я не встигла нічого відповісти — він раптово рвонувся вперед, намагаючись схопити мене й притиснути свої губи до моїх. Його грубі руки ковзнули до моєї талії, смикаючи тканину сукні. Паніка здавила горло — я не могла навіть закричати. Повітря стало надто важким, а тіло — крихким і беззахисним. Він був значно сильніший за мене, і я марно намагалася відштовхнути його, коли відчула, як його пальці вже тягнуться під поділ моєї сукні...

   Поволі він тягнув мене до відчинених дверей. Я пручалась з усіх сил, але кожен мій рух лише збурював його ще більше. У голові гуділо, серце бахкало так голосно, що здавалося — от-от лусне. І тут мене пронизав знайомий, холодно-спокійний голос.

— То, може, мені слід було особисто довести тебе до кімнати, щоб ти не ганьбила мою честь у коридорі з іншими? — Дамен стояв, спершись на стіну, руки склав на грудях, голос звучав зневажливо, мов лезо. — Невже ти настільки несповна розуму, що ось так привселюдно принижуєш мене?

   Я заклякла. Що?.. Що він верзе? Він справді думає, що я… добровільно? З цим божевільним?

   Мій кривдник відступив від мене, його хватка ослабла, і я нарешті змогла відійти на крок від нього. Він повернувся до Дамена з огидною, самовдоволеною посмішкою.

— А, це ти, Еленд'аріон? Як бачиш, ми тут трохи зайняті з Мірандою. Обговорюємо, що робити з каменем, коли я його отримаю.

    Обличчя Дамена перекосилося від гніву . Він відштовхнувся від стіни і повільно наблизився до нас. Його кулаки були міцно стиснуті — в кожному русі зчитувалась стримувана лють.

— Амадей, ти програв. Відпусти її. І котись на всі чотири сторони. Якщо я ще раз побачу тебе поряд з Мірандою — живим не вийдеш.

    Амадей нарешті відпустив мою руку. На його обличчі промайнуло щось подібне до розчарування чи насолоди від хаосу, яке він встиг створити. Він хмикнув, не сказав більше ані слова й розчинився в темряві коридору.   А я лишилась стояти з Даменом. Дихання збилося, ноги тремтіли, а мозок ще не міг усвідомити, що я щойно пережила. Я глянула на нього, не в силах вимовити жодного слова. Рука ще пульсувала від болю, на якій лишився слід від залізної хватки Амадея. Мене трусило, але не від холоду. Від образи. Від люті.

   — Прекрасно, — промовив Дамен, не зводячи погляду з фігури Амадея, що зник у кінці коридору. — Тепер ти… Йди в кімнату і збирай речі. Я передумав. Ми їдемо. Просто зараз. Він перевів погляд на мене. Холодно. Байдуже. Як на чужу. Як на річ.

     Я заплющила очі, повільно вдихнула й видихнула. Потрібно заспокоїтися. Я не вдарю його,  ще ні. Просто розвернулась, аби піти мовчки, не дати йому жодної емоції. Але… звiсно. Мене знову смикнули. За ту ж саму руку.

     Не скажу, що так сильно, як Амадей, але цього вистачило — біль спалахнув різко, з новою силою. Рука вже починала горіти.

     Що ж мене всі сьогодні шарпають?!

   — Стій, — його голос був такий самий холодний, як і погляд. — Ти чудово знаєш, що це означає. Не грай зі мною. Ти не маєш права вручатися в мої справи. Знай своє місце. Але й зраджувати я не дозволю. Ти тепер моя власність. Поводься відповідно. Ще раз таке побачу — і ти пожалкуєш. Я тобі це обіцяю.