РОЗДІЛ 3

    Аріана, ще трохи тяжко дихаючи, сказала прийняти ванну, поки вода не охолола. Після цього вона вирушила на кухню, щоб приготувати мені сніданок. Адже, як їй повідомили, через дві години мене чекають в кабінеті для підписання документів про заручини. Ця думка змушувала мене хвилюватися, але я розумію, що не можу дозволити собі такі емоції.

    Я лежала і обмірковувала все, що вдалось дізнатися про своє нове « я». На щастя прийом з амнезією вийшов вдалий, тепер хоч від служниці не буде зайвих запитань, а з іншими,  зі слів тієї ж Аріани,  Міранда, тобто я не була особливо близькою. Тож проблем виникнути не повинно. Тільки треба привчити себе до думки, що тепер я і є ця Міранда. Не думаю, що це буде дуже важко, адже навіть імена у нас співзвучні. Але от що справді лякало, то це моє відображення у дзеркалі напроти ванни, у якій я сиділа. Я виглядала не так…

     З одного боку, я могла впевнено стверджувати, що це була я — ті ж блакитні очі кольору грозового неба, знайоме обличчя, мій зріст і тонка статура. Але одне — волосся. У нього був абсолютно інший колір, ніби я  вирішила його пофарбувати. Мій природний колір на Землі був русявим, з легким рудуватим відтінком, особливо на сонці. А тепер моє волосся виглядало вогняним, яскравим і невимовно привабливим. Дивно, але чи бувають настільки схожі чужі люди? Це було схоже на те, що я дивилася на власну близнючку, яка, однак, виросла в іншому світі.

    Коли вода вже стала прохолодною, з’явилась Аріана. Вона принесла яєшню з беконом, чай і багато булочок, які так чудово пахли ваніллю, що мій живіт нагадав про себе голосним « аррр». Я ледве стрималась, щоб не накинутися на їжу, як справжній дракон після зимової сплячки. Сніданок був божественний — хрумкі краї булочок, ароматний чай, що обпікає губи, і бекон, обсмажений до золотистої скоринки. Аріана тихо спостерігала, як я все це уплітаю, й посміхалась — мабуть, тішилась, що мені смакує.

    Після сніданку вона допомогла мені одягнути гарну пишну сукню світло-жовтого кольору. Матерія була напрочуд ніжна, легка, як пелюстка першої весняної квітки. Волосся залишила розпущеним, тільки заплела дві невеликі косички, які потім з'єдналися з лимонною стрічкою. Я подивилась у дзеркало і на мить не впізнала себе — така тендітна, повітряна... Але щось у мені бурлило, щось ніяк не вписувалося в цей образ.

    Так, ну що, я готова. Йдемо підкорювати цей світ. Аріана щось мені ще говорила, про те, щоб не дивилась в очі чоловікам без дозволу дядечка, бо його це дратує. Щоб мовчала, бо дядько не любить, коли жінки розмовляють, і ще багато настанов по типу, дядечко не схвалить. Я ледь не вдавилась від обурення. Та що це таке? Ще трохи, й вона вручить мені намордник і ланцюг! Цей вельмишановний дядечко Арвіль уже почав мене відверто дратувати, хоча я його ще й не бачила. Знаю я таких: на Землі повно подібних екземплярів — самозакохані, владні, жіноконенавісники. Я завжди відчувала до такого щире презирство. Як Міранда це все терпіла? Невже в цьому світі справді заведено, що жінка — лише тінь чоловіка, його мовчазна прикраса? Сподіваюсь, що це лише їхній приватний культ, а не загальне правило, бо тоді мене швидко вирахують. Я ж не вмію тримати язик за зубами, коли чоловік відверто принижує. Якщо цей дядечко Арвіль дійсно такий, як про нього кажуть — то він отримає опір, якого ще не бачив.

    Коли я підійшла до кабінету, то вже була спокійна. Не можна завчасно показувати свої емоції. Особливо в новому світі, де правила ще не до кінця зрозумілі, а погляди чужинців — завжди насторожені. Я глибоко вдихнула, зібравшись із думками, й підійшла до  дверей. Двері мені відкрив слуга у червоній лівреї із золотими елементами. Він не сказав жодного слова, лише коротко вклонився і жестом попросив увійти. Я ступила в середину.

    В кімнаті панувала напівтемрява — лише світло від великого вікна пробивалося крізь важкі бордові гардини. Атмосфера була гнітюча, наче сама тиша мала вагу. І відразу ж я відчула на собі два пильні погляди. Дві пари очей, такі різні... Одні — гострі, холодні, сповнені невдоволення і прийнятого осуду. Інші — самовдоволені, майже насмішливі, як у хижака, що знає: він у домінуючій позиції.

    Напруга між цими двома чоловіками відчувалася фізично, вона нависала у повітрі, як електричний заряд перед бурею. Я відразу зрозуміла, хто з них дядечко — його присутність була владною, впевненою. Він був чоловіком середніх років, з помітною сивиною у волоссі, але фігура — кремезна, зібрана, не така, як я очікувала. Чомусь мені уявлявся такий собі товстенький, самозакоханий деспот. Напевно, перечиталась романів.

    Він сидів у високому кріслі за письмовим столом, опершись на його кінець рукою. Його погляд був різким, наче рентген — здавалось, що він уже встиг оцінити мене з ніг до голови й винести вирок. Без слів. У його очах не було теплоти, лише сувора вимогливість.

    А потім я перевела погляд на іншого чоловіка. Він стояв — не сидів, як дядечко, — і виглядав, ніби готовий до будь-якого виклику. Смуглява шкіра контрастувала з чорним, мов ніч, волоссям. Я навіть на мить задумалась: чи буває такий колір у природі? Він був вищим за мене на цілу голову, і мав ту фізичну форму, яку підтримує не за рахунок естетики, а з практичної необхідності. Його мускули нагадували про мечі, тренування і війну. Наші хлопці на Землі точно б йому позаздрили — і тілом, і впевненістю.

    Очі ж... в нього очі були золоті. Не жовті, як у кота, не карі — ні. Саме золоті, як розплавлений бурштин, що світився середини. Вони були пильними, уважними, але зараз... ніби затьмареними. Щось його дратувало. Можливо — моя присутність. Можливо — той, хто сидів поруч.