РОЗДІЛ 2

   Я розгублено  дивилась на незнайомку. Серце навіть не намагалось призупинити шалений стукіт, а думки плутались в голові. Змусила себе посміхнутись дівчині, хоча всередині все клекотіло від страху і невідомості.

   - Де я? – спитала, намагаючись звучати спокійно.

    Дівчина поглянула на мене з подивом. У цей момент  я відчула, що переді мною стоїть важливий вибір: зізнатися у своїй слабкості чи грати роль, поки не зрозумію, що насправді відбувається.

   - А ви не пам’ятаєте? – з подивом відповіла дівчина, проходячи далі вглиб кімнати. – Хоча й не дивно, ви вчора так впали зі сходів, що дивом нічого собі не зламали. Цілитель сказав, що до ранку все загоїться. Як ви себе почуваєте?

   - Ем… Хто, сказав? Лікар? – не зрозуміла її швидку та трохи картаву промову. Наче їй важко було говорити тихо і спокійно. Такий собі промінчик сонця, що не може довго всидіти на місці.

   - Ну так пан Арвіль. Ваш дядечко послав відразу за цілителем, не хотів, мабуть щоб синці на нареченій залишились. – я навіть вловила незначну іронію від дівчини, але все одно не розуміла, що тут відбувається.

    Так, треба трохи заспокоїтись, думати логічно. Я Міра, мені двадцять років, я медсестра в Київській дитячій лікарні. У мене є хлопець Роман. Хоча ні… Стоп… Був хлопець… Це я пам’ятаю, а ще пам’ятаю як поїхала до Лізи, і таксі… Зараз я точно не в Києві, і що, здається, божевіллям, навіть не у своєму часі. Такий одяг, як на дівчині та й ту сукню, що вона тримає в руках, мабуть носили в минулому столітті десь в Англії. Хоча тут я не можу сказати остаточно, бо історія ніколи не була моєю сильною стороною.

    Ще раз роблю глибокий вдих, спостерігаючи за служницею. Вона ходила по кімнаті зі швидкістю звуку, - ось вже відкрила вікно, впускаючи свіже повітря, ось розклала сукню на кріслі, зникла за дверима кімнати, яку я тільки-но побачила. Пізніше я здогадалась, що це така своєрідна ванна кімната.

    Піднялась з ліжка, вирішивши що треба оглянути кімнату, раптом я знайду щось, що допоможе прояснити ситуацію. Легке запаморочення відчула відразу як зробила декілька кроків, але воно швидко пройшло, тож я рушила подивитись у вікно.

    Нічого незвичного на перший погляд не побачила, таке ж привітне сонце, блакитне небо, на горизонті багато дерев, мабуть ліс. Стоп… Ліс? Ось чому так тихо, бо я точно не в місті з галасливими машинами. Далі мої очі зачепились за неймовірний сад, все було вкрите зеленню та різнокольоровими квітами.

    Трохи напружували люди в саду, які були одягнуті не за столичною модою, - дівчата в довгих сукнях, а хлопці взагалі в чомусь незрозумілому. Це що обладунки? Нажаль з такої відстані неможливо детально роздивитися. Проте стало ясно, що знаходилась вона десь на поверсі третьому.

    Повільно обвела поглядом кімнату і мій погляд зачепився за клаптик паперу на столі. Щось у цьому листі приваблювало — немов відлуння спогаду, який я не могла згадати.

    Обережно взяла аркуш в руки, розгорнула — і відчула, як щось змінилося в самій атмосфері кімнати. Слова, написані чітким, незнайомим почерком, першу здались  жартом. Але рядок за рядком стискали  серце:

    "Міро, не бійся. Ти більше не в тому світі, який знала. Ти опинилася тут, бо твоя душа перейшла межу. У своєму світі… ти померла. Але тут у тебе є другий шанс — нове життя, нове призначення. Нікому не розповідай звідки ти, зараз це небезпечно.  Вір у себе. Іди за покликом "

    Мої пальці здригнулись. Лист випав із рук і плавно осів на підлогу. У голові запульсувало лише одне запитання: Що це за світ, і чому саме я!?

    Повільно видихнувши, спробувала себе опанувати. Те, що я була не у себе вдома це я зрозуміла від початку, але те, що це буде інший світ, якось навіювало злегка паніку. Але я ж хотіла пожити без Роми, мабуть всесвіт мене таки почув. Тож треба взяти себе в руки і спробувати для початку вияснити в який світ я потрапила і чому ця дівчина мене впізнала.

 Як сказали  у відомому фільмі: «Повстань, або помри». Помирати я не хочу, тож глибоко вдихаю, і відчуваю, як рішучість прокидається десь із самої середини мене. Моя свідомість намагається налаштуватися на позитив, і я розумію, що мені потрібно скласти план, щось на зразок «Як вижити в невідомому світі». І, мабуть, першим пунктом цього плану буде дізнатися як мене тут звати. Це на перший погляд може здаватися тривіальним, але в цій ситуації усяка дрібниця має значення. Можна було б запитати у служниці, якщо я правильно розумію статус цієї дівчини — у її очах читається доброта і бажання допомогти.
    Другим пунктом, звісно ж, було б непогано розібратися з цим загадковим нареченим, який з'явився у моєму житті, як сніг на голову. Не встигла я розпрощатися з Ромою, як уже виявилося, що в мене є хтось інший, і до того ж я навіть не бачила його в очі. Боже, сподіваюсь, він хоч не огидний. З одного боку, думка про те, що це може бути добрий і ніжній чоловік, розвивають у мене певні сподівання, але з іншого — я відчуваю жахливу невизначеність.
    Ну а далі — буду розбиратися по ходу справи. Спочатку і ці завдання здаються складними. Я мовчки йду за служницею до ванної кімнати, спостерігаючи за її швидкими і впевненими рухами. Виявляється, поки я панікувала через надзвичайні зміни в своєму житті, вона вже встигла приготувати мені повну ванну гарячої води, наповнену ароматом, який обгортає мене, як теплий плед. Навколо стоять баночки різного розміру та кольору, а також безліч пляшечок з оліями та косметикою, які дбайливо виставлені по краю ванни. Запах тут стоїть неймовірний, немов я лежу посеред лавандового поля — саме такі квіти, до речі, я завжди обожнювала. Цей аромат заспокоює, усуває тривогу і приносить відчуття легкості. Здається, що цей момент — ідеальний час, щоб вилити з себе все своє хвилювання і зануритися у світ гармонії та спокою.
    Я відчуваю, що, можливо, зможу створити для себе нову реальність, де будуть мої бажання, планування й новий досвід. Тож, з нетерпінням чекаючи на можливість розслабитися, я готуюся зробити перший крок у своєму новому житті.