РОЗДІЛ 1.

    Світанок народжувався повільно, наче не хотів порушити крихку тишу ночі. Небо зливалося зі світом у глибоких відтінках синього, які поступово танули, відступаючи перед першим подихом світла. Край горизонту зажеврів м’яким золотом, розливаючи теплі фарби, наче хтось обережно провів пензлем по полотну світу.

    Я йшла додому після важкої зміни в лікарні. Перекинувши довге, каштанове волосся назад, втомлено відкрила двері своєї квартири. 

    У повітрі стояв знайомий аромат його парфумів — деревний, трохи пряний. Серце стислося. Подумки вилаяла себе: він же обіцяв бути у відрядженні. Але туфлі в передпокої, ключі на тумбочці — усе говорило про те, що він тут.

   — Ромо? — кинула в напівтемряву.

    Тиша. Потім — шурхіт. Я зробила кілька кроків у глиб квартири й побачила напівпричинені двері до спальні.

    Дихання збилось.

    Тремтячими пальцями торкнулася ручки й обережно штовхнула двері.

    Він був там. Не сам.  Оголена жінка, яка сиділа на краю ліжка, не здивувалася, коли побачила мене у дверях. Лише посміхнулась куточком губ. Його ж очі округлились — винуваті, злі. Він стояв біля вікна і знову палив, хоча я просила не робити це в спальні. 

— Це не те, що ти думаєш… — почав він.

— Я медик, Ромо. Я чудово розумію, що саме я бачу, — мій голос був спокійний, майже байдужий, але в грудях усе тріщало.

    Він зробив крок до мене , але я  відступила.

— Я цілий рік будувала з тобою стосунки. А ти все зруйнував за одну ніч.

— Міро, будь ласка…

    Мовчки розвернулась і вийшла. Сльози підступали до очей, але не пролились. Я не дозволю. Не перед ним. Не зараз. Вже надворі, під холодним світлом вуличного ліхтаря,  знову перекинула волосся назад — жест звички, що став бронею. Вперше за довгий час відчула, як серце розривається — не від втоми, не від роботи, а від справжньої, чистої зради.

    Вийшовши геть з під’їзду, я на мить призупинилась, не знаючи що тепер робити. І наче знущаючись в ту ж мить задзвонив телефон. Трохи повагавшись,  все ж таки взяла слухавку.

 - Алло? Міро… Ти де? Я... Я не хотів, щоб ти побачила. Це була помилка...

 - Помилка? Це не щось, що випадково трапляється. Ти обрав це зробити. Скільки разів?

 - Лише один раз. Я клянуся. Це нічого не значило. Я був розгублений, ми часто сварились... Я не виправдовуюсь, просто...

     Я не стала слухати далі його виправдання :

 - Просто тобі було простіше втекти до чужих обіймів, ніж поговорити зі мною? Замість того, щоб боротися за нас?

- Я був дурнем. Я жалкую. Якщо можеш пробачити — я все зміню.

- Господи, Ромо, ти спав з іншою жінкою, у нашому ліжку!  Я не дозволю себе принижувати.  Я відповіла, не для з’ясувань твоїх нічних пригод. Збирай речі.

- Почекай... Ти серйозно? Я зробив помилку, але ми можемо поговорити, усе виправити...

- Ні, ми не можемо. Бо повагу не "виправляють". Її або мають — або ні. Ти втратив мене в ту секунду, коли обрав іншу.

- Це нічого не значило, клянусь...

    Я подумки  хмикнула , іронічно :

- О, тоді тим гірше. Якщо ти зрадив просто так — без почуттів — це ще нижче. Ти не чоловік, на якого я можу спертися. Ти — слабкість, на  яку  більше не тягне.

    Роман тяжко зітхнув:

- Я люблю тебе...

- Ні. Любов не зраджує. Любов — це вірність, чесність і вибір щодня. І я вибираю себе. У тебе час  до завтра, щоб забрати речі. Ключ залиш на поличці.

    Я поклала слухавку, більше не бажаючи чути жодне з його виправдань. Кохає? Аякже… Якщо й кохав, то тільки себе. Повертатись в квартиру не хочеться, треба щось вигадати до завтра, бо якщо зараз не вляжусь спати, то мабуть від втоми тут і впаду.

    Трохи пізніше я  стояла біля вікна, притискаючи до грудей телефон. Мама вийшла з кухні, так нічого до пуття і не дізнавшись. Не хочу їй зараз нічого розповідати: ні чого так рано вранці приїхала на інший кінець міста, ні чого очі червоні, а тим паче про  Рому.  Пальці тремтіли,  у відображені вікна бачила свої очі, в яких палав біль.  Напевно Ромчику все ж зі мною повезло, я тихо хмикнула своїм думкам. Адже я не кричала, не била посуд, як у кіно. Мій розпач був тихим, але глибоким, мов порожнеча, яка розростається в центрі.

    «Це все. Він зрадив. Я знала… Але не хотіла вірити» .

    Мені б поспати після зміни, але поки доїхала до батьків, сон зник, наче це не я вночі бігала між палатами.  Ковтнула повні легені повітря, набрала номер Лізи — подруги, яка завжди розуміла без слів.

    — Привіт… — як на зло, мій голос зірвався на шепіт. — Лізо, можна я сьогодні до тебе? Просто… я не можу залишитися вдома.

    — Міро?  Звiсно!  Їдь. Я поставлю чай, — не питаючи нічого, відповіла Ліза.

  Я  схопила свою сумку, кинула в неї зарядку, зубну щітку, кілька речей — усе на автоматі, добре, що у батьківській квартирі про запас були мої речі. Коли вийшла на холодне повітря, воно ніби трохи прочистило голову. Викликала таксі.