[Шостий запис. Відбитки пальців на чашках]

​

​Кінець дня. Останній клієнт пішов, я перевернула табличку на дверях на «Зачинено». Залишилася лише я, тиша і гора брудного посуду. Раніше це була найненависніша частина роботи — прибирати сліди чужого дня.

​Сьогодні, збираючи чашки зі столів, я почала помічати деталі.

​Ось чашка з-під латте. На її білому обідку — яскравий, чіткий відбиток червоної помади. "Дівчина з Червоною Помадою" була тут. Цей слід — як автограф. Знак її впевненості, її присутності. Вона залишила тут частинку свого кольору, свого образу.

​Ось маленька чашечка з-під еспресо. На дні застигла гуща, а на ручці — ледь помітний відбиток великого пальця. "Чоловік у Костюмі". Він тримав її міцно, ніби це був важіль, що запускає його в новий виток справ. Цей відбиток — слід його напруги, його контролю.

​А ось велика кружка з-під какао, яку пила вчорашня заплакана дівчина. На стінках — засохлі патьоки шоколаду, ніби сльози. І серветка поруч, скручена в тугий джгут. Слід її тривоги, її потреби впоратися з чимось.

​Раніше для мене це було просто сміття. Бруд, який треба змити. А сьогодні я дивилася на ці чашки і бачила не бруд, а сліди. Епілоги маленьких історій, свідком яких я була. Кожна чашка — це німий доказ того, що тут була людина. Зі своїми думками, своїм настроєм, своїми надіями.

​Я згадала про два щоденники, що лежать у мене вдома. Адже це теж відбитки. Відбитки думок двох незнайомих людей, залишені на папері.

​Я почала мити посуд. Гаряча вода змивала сліди помади, кавову гущу, відбитки пальців. І в цьому був свій ритуал. Не просто прибирання. А шанобливе завершення цих маленьких історій, щоб завтра на чистому аркуші білої кераміки могли з'явитися нові. Це було «відпускання», про яке писав другий автор. Відпустити день, що минув, щоб звільнити місце для дня прийдешнього.

​Я мию чашки, і вода змиває сліди. Але я знаю, що історії залишаються.

І я, здається, нарешті навчилася їх читати.