[П'ятий запис. Тепла чашка для заплаканих очей]

​

​Сьогодні по обіді пішов дощ. Холодний, липневий, що змивав пил і втому з міста. У кав'ярні майже нікого не було. Лише я, тиша і монотонний стукіт крапель по склу.

​Двері відчинилися, і зайшла вона. Молода дівчина, років двадцяти п'яти. Вона була промокла і, як мені здалося, намагалася втекти не лише від дощу. Її очі були червоними, а губи міцно стиснуті, ніби вона стримувала щось, що рвалося назовні.

​Вона підійшла до стійки і, не дивлячись на мене, тихо промовила: «Капучино, будь ласка». Голос тремтів.

​Ще місяць тому я б просто виконала замовлення. Швидко, ефективно, не ставлячи зайвих питань і не втручаючись у чужий простір. Зробила б каву, взяла гроші, побажала гарного дня.

​Але сьогодні я не могла. Я бачила перед собою не клієнта, а поранену душу, що шукала прихистку.

​Я мовчки кивнула. Я взяла найкращу чашку. Я зварила ідеальний еспресо. Я збивала молоко з особливою ретельністю, намагаючись зробити пінку найніжнішою, найоксамитовішою, наче хмаринку. Це було все, що я могла зробити. Я не могла її обійняти чи запитати, що сталося. Але я могла зробити для неї найкращу чашку капучино у своєму житті.

​Коли я виливала молоко, мої руки самі, ніби згадавши якусь давню мову, вивели на поверхні кави просте, симетричне серце. Це був імпульс. Мовчазне повідомлення.

​Я поставила чашку перед нею. Вона опустила очі, побачила малюнок і завмерла. Її плечі здригнулися. Вона не заплакала, ні. Лише одна велика, прозора сльоза скотилася по її щоці й упала на стіл поруч із чашкою.

​Вона підняла на мене погляд. І в її заплаканих очах я побачила не просто вдячність. Я побачила полегшення. Відчуття, що її помітили.

​Вона ледь помітно всміхнулася. І я всміхнулася у відповідь.

​Дівчина взяла чашку і сіла біля вікна, довго гріючи об неї долоні, перш ніж зробити перший ковток.

​Я не знаю, чи допомогла я їй. Я не знаю її історії. Але я знаю, що на одну мить у цьому великому, байдужому місті двоє незнайомців розділили щось справжнє. І, можливо, це і є найголовніше. Можливо, в цьому і є моя робота. Не просто робити каву. А іноді — створювати маленькі, теплі якорі для людей у їхній особистій бурі.