[Четвертий запис. Ранковий прибій]

​Є година, з восьмої до дев'ятої ранку, яку я ненавиджу найбільше. Я називаю її «ранковий прибій». Це коли двері не зачиняються, і потік людей перетворюється на одну суцільну хвилю, що загрожує тебе змити. Шум, поспіх, десятки замовлень одночасно. «Мені подвійний еспресо!», «А моє латте готове?», «Ой, я забула, додайте сироп!». Раніше я вмикала внутрішній автопілот і просто намагалася пережити цю годину.

​Сьогодні я вирішила не боротися з хвилею, а спробувати почути музику в її шумі.

​Ось студент, блідий, з червоними очима. Він ставить ноутбук на стійку і, поки я роблю його каву, гарячково вносить правки в якусь презентацію. Його пальці стукотять по клавіатурі, як по барабанах. Його кава — це не задоволення. Це паливо. Паливо для останнього ривка перед іспитом чи захистом. Я бачу його паніку, і моє серце стискається. Я роблю йому трохи міцніше, ніж зазвичай.

​А ось пара. Вони стоять трохи осторонь, ніби навколо них невидимий купол. Вона щось шепоче йому на вухо, і він сміється. Вони замовляють одну велику каву на двох. Вони тут не за кавою. Вони тут заради цього маленького ритуалу — розділити щось тепле на початку дня. Вони випромінюють тихе, самодостатнє щастя, і їхній маленький світ на мить робить усю кав'ярню теплішою.

​Ось жінка у строгому костюмі, що говорить по телефону. Її голос — сталь. Вона обговорює контракти, штрафи, терміни. Вона замовляє американо — швидко, чітко, без емоцій. Її кава — це зброя. Броня, яку вона вдягає перед битвою у скляному офісі. Я дивлюся на її напружені плечі й думаю: а про що вона мріє, коли ніхто не бачить? Який у неї улюблений колір? Чи любить вона дощ?

​Раніше це був просто хаос. А сьогодні я почула симфонію. Тривожні барабани студента, ніжна флейта закоханої пари, різкі мідні труби бізнес-леді. І все це — під акомпанемент моєї кавової машини, що задавала ритм.

​Хвиля спала. Я сперлася на стійку, втомлена, але не спустошена. Вперше за довгий час мені здалося, що я не просто працювала. Я диригувала. І це було неймовірно.