[Запис перший. 146 чашок кави]

​Середа. Я порахувала: сьогодні я зробила сто сорок шість порцій кави. Сто сорок шість разів я посміхнулася і сказала: «Доброго дня». Сто сорок шість разів взяла гроші. Сто сорок шість разів побажала «гарного дня», не вкладаючи в ці слова ані краплі сенсу.

​Мої руки знають, що робити, без участі голови. Вони самі беруть ріжок, засипають каву, темперують, вставляють у машину. Пальці знають, як збити молоко до правильної температури. Це механічний балет, який я танцюю вісім годин на день. А моя душа в цей час спить. Або просто відсутня.

​Для мене вже не існує людей. Є замовлення. «Латте на кокосовому». «Подвійний еспресо з собою». «Капучино без кориці». Це набір звуків, що запускає програму в моїх руках. Я бачу не обличчя, а набір атрибутів: Чоловік у Костюмі, що завжди поспішає; Дівчина з Червоною Помадою, що завжди фотографує свою чашку; Студент з Порожніми Очима, що замовляє найдешевшу каву і сидить до закриття.

​Вони не бачать мене. Я для них — функція. Придаток до кавової машини. А я не бачу їх. Вони для мене — потік. Конвеєр.

​Іноді, коли кав'ярня на мить порожніє, я дивлюся на своє відображення у склі вітрини. І не впізнаю цю дівчину з втомленими очима і натягнутою професійною посмішкою. Колись я мріяла... А втім, неважливо.

​Ввечері я повертаюся додому. Від мене пахне кавою і спаленим молоком. Я вмикаю серіал і годину дивлюся на чуже, вигадане життя, щоб не думати про своє, справжнє і порожнє.

​Сто сорок шість чашок кави. Невже це все, що від мене залишиться?