Історія перша "Чужинці", розділ 2.

Певний час вони їхали мовчки, хоча юнак бачив та розумів, що його супутники прагнуть розпочати з ним якусь бесіду. Сам же він, на разі, такого бажання не мав, йому подобалась ця ситуація, коли до нього відчувають благоговійний страх. Навряд-чи колись подібне з ним траплялось, хоча, всяке можливе, пам'ять ж ще не повернулась.

─ Тож, як тебе звуть? – нарешті озвався той самий довговолосий вершник.

Це питання застало юнака зненацька. Звісна річ, раніше він задумувався над цим, але вирішив дочекатись, коли пам'ять вернеться до нього. Тепер ж потрібно щось швидко вигадувати. Тож, після секундних роздумів, таки видав перше, що трапилось на думку:

─ Андронік.

«Може мене й справді так звати? Чомусь ж саме воно мені спало на думку», - подумав він.

─ Андронік? ─ повторив вершник. ─ Незвичне ім’я. Хоча, як то кажуть, незвичне ім’я для незвичної людини. А я Гертруд.

«Андронік», ─ подумав юнак, пропустивши мимо вух останні слова одного зі своїх супутників. ─ «Навіть якщо насправді мене не так звати, то, поки що, використовуватиму саме це ім’я».

─ Тож… - невпевнено продовжував Гертруд, ─ звідки в тебе ці… штуки?

─ Народився з ними, ─ сухо відповів Андронік.

«Може це й правда? Допоки пам'ять не повернеться, можливо все. Їм головне говорити всяке таке, а самі, як діти малі, віритимуть у все сказане. А разом з тим, відчуватимуть якесь благоговіння, яке згодом перетвориться у страх».

В цю мить від відчув, що може мати будь-який вплив на всіх цих людей, що йому ще не варто покидати цю місцину, навіть не дивлячись на те, де вона знаходиться. Хоча, на разі, ще вирішив не демонструвати перед ними свої прагнення, нехай ще надалі думають, що він у них просто гість, який, коли завгодно може їх покинути.

Гертруд ще кілька разів намагався розпочати бесіду, але Андронік її відразу ж вривав, даючи розуміти, що бажає провести цей час у мовчанці. Так вони й в’їхали у село, яке юнак покинув лишень кілька хвилин тому. Вони не проїжджали мимо тієї хатини, яку він відвідав, замість цього рушили доволі просторою вулицею. Люди, які їм траплялись, швидко ставали на край, даючи безперешкодно пройти вершникам. При цьому, люди сумирно опускали погляд додолу, наче перед якимись вельможами. Хоча деяких цікавість таки долала і вони раз по раз дивились на новоприбулого юнака, бажаючи знати, хто ж це такий.

─ Видно, вас тут шанують, ─ заважив Андронік.

─ О так, ─ посміхнувся Гертруд, ─ Ми тут головні.

На це юнак нічого не відповів, продовжував надалі вести коня вулицею. Також він оцінив стан населеного пункту. Тут, на разі, не побачив жодної кам’яної будівлі, всі зроблені з дерева. А тому, стан багатьох з них явно не найкращий. Повсюди вбачались якісь дефекти, найхарактерніший з них це – похилення. Всі подвір’я обнесені парканом, але жоден з них не виділявся акуратністю, здавалось тутешня норма це бардак. Та й самі люди виглядали доволі нещасними, ніде не чулось якого сміху, не бігали діти, всі вони сумирно стояли вздовж вулиці, пропускаючи вершників. Одягнені ж люди у доволі непримітний одяг, з давно вицвілими кольорами, сотні разів зашитий у різних місцях, з латками і тому подібним. Загалом, картина явно не найкраща.

«Куди ж це я потрапив?» ─ подумав Андронік.

Хоч його пам'ять досі слабка, та стосувалась, переважно, його життя та персони, юнак знав, що раніше не бачив подібних сіл, з дерев’яними будинками, а також вершниками, озброєними різними видами зброї, котрі запевняли, що вони тут головні, а всі навколо їх слухають. Він пригадував, що села, які колись бачив, мали цегляні будинки, а такого, як спостерігає зараз, вже давно віджило своє та стало частиною історії, яку можна побачити, хіба що тільки на старих, ще чорно-білих фотографіях.

─ Чому тут всі будинки у такому паршивому стані? ─ спитав таки Андронік.

Гертруд здивовано поглянув на нього, наче не зрозумів суті питання.

─ А що не так? Нормальне село.

Андронік показово оглянувся, після чого продовжив:

─ Тут ж все захаращене. Чого люди так живуть? І чому ту всі будинки дерев’яні?

─ А якими їм ще бути? – Гертруд продовжував надалі нічого не розуміти.

Андронік дивився на нього, не до кінця усвідомлюючи, чи він насміхається з нього, чи справді не розуміє в чому причина цих питань. Та щоби надарма не провокувати конфлікт, Андронік просто мовив, аби його привели до кінцевого пункту їхньої подорожі і вже там про все дізнається. Як не як, але юнакові досі потрібно знати де він перебуває, настільки далеко від дому, а також, як таке взагалі можливе, аби в сучасному світі існувало таке село, де кілька, озброєних чоловіків перейняли на себе всі владні повноваження.

Повільно вони йшли верхи кіньми вздовж вулиці, аж допоки не дійшли до її кінця. Вона закінчувалась доволі масивним дерев’яним трьохповерховим будинком, який цілком спокійно міг би здатись схожим на замок. Обнесений таким ж високим частоколом. Вони пройшли крізь ворота, також зроблені з дерева та опинились на подвір’ї, де здивуванню Андроніка не було меж. Окрім величезного будинку, там розташовувались ще менші будинки, які більше схожі на казарми. Очевидно там мешкав хтось, але на разі не схоже, аби там хтось був. Загалом, подвір’я здавалось доволі порожнім, тут явно бракувало людей.