Розділ 1

23 січня 1991 року в невеличкому селі Вишеньці Закарпатської області народився малюк. Наряд чи він сильно відрізнявся від сотень інших: такий же верескливий, рожевий, з коротеньким світлим волоссячком на голові. Він завзято метав повненькими малими ніжками й ручками, й аби заспокоїти новонародженого його відразу приклали до материнських грудей. Усі були щасливі первісткові, спадкоємцеві родини Завгородніх, й назвали хлопчика Мар’яном, дякуючи Богородиці за давно очікувану дитину.

Та того ж числа, тільки через кілька годин опісля, пізнім ранком народилося ще одне дитя – худорляве, смагляве, чорноволосе, з мутно-сірими очима, що невдовзі мали стати карими, майже чорними. Воно відрізнялося від Мар’яна – шкіру мало синюшну, як у потопельника, наскільки дрібне тіло, що й лікарі завагалися, чи не слід покласти маля в інкубатор. Та й мовчало воно, наче було злим від того, що йому довелося вибратися назовні – дивилося з-під лоба на акушерку, зіщуливши очі. Навряд чи хтось коли-небудь бачив наскільки незадоволеного немовляти, яким народився Яким.

А увечері уже обидві породіллі зі своїми дітьми розійшлися по домах: сім’я Завгородніх у двоповерховий маєток з різьбленим забором біля озера, а сім’я Мельничуків – до похиленої халупи неподалік від кладовища.

Ніхто й не помітив, як за обома сім’ями спостерігають допитливі очі. Одні з них, котячі, непримітні на низькому тинові, дивилися, як заколисує мати Якима, який вперше з пологового видав хоч який звук – навіть, якщо це був звичайний «пшик». А в охайному саду Завгородніх сидів на гілці грак, не відриваючи своїх очей-ґудзиків від вікна з колискою.

20 років потому…

- Касю, прокидайся! – пищав над головою набридливий голос, гірший за рингтон на смартфоні. – Та вставай вже ти, ледащо!

Кася скинула з себе наполегливого кота, знову накрившись ковдрою, цього разу з головою.

- Ах так! Тоді я… надзюрю тобі в капці! – посичав ранішній гість.

- Тільки спробуй, клубок шерсті! – різко схопилася дівчина.

Кіт, таки чорний, як слід було здогадатися, задоволено махнув хвостом й пішов в сторону кухні.

Дівчина торкнулася болючої голови, вирішивши все ж, що третій келих вина вчора був зайвим. Перевіривши, чи кіт не встиг виконати свою погрозу, вона повільно опустила босі ноги на підлогу й поглянула у дзеркало. Ну що сказати: кошлате темно-каштанове довге волосся, що сплелося у ті ще вузлики після сну, сонні очі й шкіра не першої свіжості – дарма стільки кремів купила (ними ще слід користуватися!).

Вона вирішила, що їй слід почати все ж ранок з умивання, яке б не пронизливе нявкання лунало з кухні, щоб, бува, хазяйка не забула про свої обов’язки.

Кіт задоволено замуркотів, повільно пережовуючи курятинку. Залишалося радіти, що він робив це все ж на спеціальному килимку на підлозі, а не за столом.

- Скажи, будь ласка, для чого я купую тобі котячий корм? – схрестила руки на грудях Кася. – Ти хоч знаєш, скільки він коштує?

- Ну-у-у, фінанси ти мені не довіряєш, хоч я пропонував, - хмикнув кіт, прийнявшись умиватися. – Сухий корм добре смакує до кіно, до речі. Тим більше це все обов’язкові елементи тримання домашніх тварин – купувати їм поїсти. Подумай, якщо хтось прийде, а тут ти мене голодом мориш…

- Голодом мориш?! – здивувалася дівчина. – Мармеладе, ти коли себе останній раз бачив в дзеркалі?

- Не називай мене так! – загарчав кіт. – Я – Мар-Лад! Мар-Лад! А ніякий не Мармелад чи Мармеладик!

- Цікаве ім’я для звичайного кота, - хмикнула дівчина, й, ігноруючи обурення співрозмовника, повільно направилася в душ, приходити до тями після бурхливого святкування Дня народження.

На цьому неприємності не закінчилися – Мармелад знову зжер її яєчню, доки вона гортала стрічку в інстаграмі, а потім ще й розбив горщик з алое після невдалої спроби заскочити на вікно.

- Тобі нема чим зайнятися? – гримнула на кота дівчина, якій от така «радість» щодня вже добряче набридла.

- Ти зайняла мій стілець! – відповів кіт.

- А відколи він твій? – насупилася Кася.

- Тут все моє! – гордо відповів Мармелад, випрямившись. – Я тут господарюю!

- Тоді прибирай сам свій лоток, господарю!..

Їхню перепалку обірвав дзвінок у двері, який, що дивно, ненавиділи й кіт, і його хазяйка однаково сильно. Тому що він означав тільки одне – від них щось хочуть, навіть якщо це була реклама кухонного обладнання, яка прямо таки й примушувала їх придбати якийсь мотлох.

У двері ніхто й ніколи просто так не дзвонить. А коли ще й стукають – то серце взагалі зупиняється.

- Нікого вдома немає! – загорланив Мармелад. - Забирайтеся геть!

Кася глянула на нього, як на пришелепкуватого. Звичайна людина, без сумніву, нічого не зрозуміє з того писку, але незвичайна – цілком може.

- Касю, скажи, що нас нема вдома, бо мені не вірять, - тихо попросив кіт, зробивши великі очі.

Що зупиняло дівчину, аби дати собі долонею по лобі, вона сама не знає.

- Бескидко, я знаю, що ти тут! – погукали з коридору. – Відчиняй-но!