Останнє літо свободи

Сонце впадало у вітраж залу для бенкетів, показуючи кам'яну підлогу кольоровими плямами — червоними, як вино, синіми, як глибоке озеро вночі, і золотими, як сама корона. Елеонора стояла серед цього світлового видовища, немов заточена у скляну келих. Її сукня, важкий бордовий оксамит, давила на плечі, а корсет, туго зафіксований, нагадував, що вона не більше ніж ланка у ланцюгу династійних інтриг.

– Елеоноро, серце, посміхнися. Сьогодні до нас приїжджають важливі гості, — голос матері, графині Ізабелли, був солодким, як отрута, залишена в кубку.

Вона спробувала. Її губи зробили щось, що могло б здатися посмішкою, але в очах залишався стальний блиск. Вона ненавиділа ці підготовки, ці безкінечні нав'язування етикету. Натовп дворян гудів, обмінюючись новинами, а вона відчувала себе осторонь, немов дивилася на власне життя з висоти вежі. Найгірше було те, що всі ці розмови крутилися навколо однієї теми — її майбутнього шлюбу. Принц Альдрік з сусіднього королівства. Вона ніколи не бачила його, але вже знала з описів: «розсудливий», «статний», «вигідний союз». Він звучав як епітети з договору про торгівлю, а не як майбутній чоловік.

– Я піду на східну вежу, — раптом оголосила вона, обертаючись до матері. – Подихати свіжим повітрям.

– Зараз? Але ж...

Елеонора вже не слухала. Вона підібрала довгу спідницю й рушила до виходу, відчуваючи на собі вперті погляди. Її вчинок був викликом. Невеликим, але важливим. Доказом того, що вона ще має якийсь контроль.

Східна вежа була її притулком. Тут, серед запаху старого каменю та пилу, вона могла бути собою. Замість вишивання — старі фоліанти з хроніками та епосами. Замість співів — лязг металу. Вона підійшла до потаємної ніші за скринькою зі склом, де лежало те, що вона називала своєю «зброєю свободи» — невеликий, але справжній кинджал з тонким, як жало, клинком. Батько колись показав його їй, коли вона була маленькою, і дозволив тримати. Відтоді він став її таємницею. Вона взяла його в руку, відчуваючи прохолоду руків'я, і зробила кілька ударів у повітря. Рухи були невпізнанними, але в них була грація та сконцентрована сила. У ці моменти вона не була принцесою, яка чекає на свого принца. Вона була воїном, який готується до битви за власну долю. Раптом з подвір'я донеслися звуки — гуркіт копит, брязкіт обладунків, вигуки. Вона підбігла до бійниці. Унизу, на тренувальному полі, з'являлися вершники. Турнір. Гості, про яких говорила мати. Серце Елеонори забилося частіше. Вона ненавиділа політику, але турніри... турніри були живою історією, справжнім випробуванням сили та майстерності. Вона притулилася чолом до холодного каменю, вдихаючи запах пилу, що піднімався від копит. Вона розгледіла їх. Десятки лицарів у сяючих латах з гербами їхніх родів. Але один виділявся. Не своїми обладунками — вони були прості, без прикрас, — а своєю поставою. Він сидів у сідлі так, ніби зріс із конем, його рухи були плавними та економними. Коли він зняв шолом, щоб витерти піт з чола, Елеонора побачила обличчя. Воно було суворим, з різкими рисами, зі шрамом, що перетинав ліву брову, але в очах палало щось життєрадісне, немов вогонь.

– Хто це? — прошепотіла вона сама до себе.

Він підняв погляд, немов відчувши його на собі. На мить їхні очі зустрілися через всю відстань подвір'я. Це тривало лише секунду. Він кивнув їй, не як васал — спадковій правительці, а як рівній. З повагою. Потім повернувся до свого коня. Елеонора відступила від вікна, відчуваючи, як щоки її спалахнули. Це був не той погляд, яким на неї дивилися придворні — оцінюючий, розрахований. Це був погляд людини, яка бачить іншу людину. Двері в її притулок зі скрипом відчинилися.

– Ось де ти ховаєшся! — у дверях стояв її батько, король Годфрі. Його обличчя було похмурим. – Твоя мати стурбована. І я теж. Ми маємо поговорити.

Елеонора, все ще тримаючи в долоні кинджал, обернулася до нього.

– Говорити про що, батьку? Про мій „вигідний союз”?

– Про твоє майбутнє! — його голос гримів, немов у невеликій кімнатці. – Про безпеку нашого королівства! Альдрік — сильний союзник. Цей шлюб закінчить війну, що триває десятиліттями.

– І що? Я повинна стати валютою для обміну? — її голос дзвенів від прихованої люті. Вона стиснула руків'я кинджала аж до болю в костях. У вас є інші дочки.

– Ти — старша. І найсильніша. Це твій обов'язок.

– Обов'язок! — вибухнула вона. А що про мій обов'язок бути щасливою?

– Щастя — це розкіш для простих людей, Елеоноро. Для нас — це обов'язок. Він зробив крок уперед, і його погляд впав на кинджал у її руці. Його обличчя змінилося, з'явилася суміш розчарування та болю. – Ти все ще бавишся цими дурницями? Дитино, світ не змінити лезом. Його змінюють союзами.

Він вийшов, залишивши її саму серед каменів, що потемніли від наступаючого вечора. Повітря більше не пахло свободою, а важким духом долі. Елеонора стояла нерухомо, поки звук кроків батька не затих у спіралі сходів. Тиша в вежі стала густою, насиченою гнівом і приниженням. «Обов'язок». Слово відлунювало в її свідомості, як дзвін похоронного дзвона. Вона розкрила долоню і подивилася на червоні відтиски, які залишив на шкірі руків'я кинджала. Батько називав це дитячими дурницями, але в цій холодній сталі було більше правди, ніж у всіх його дипломатичних пергаментах. Вона з розмаху встромила лезо в дерев'яний стіл. Воно встряло з глухим стуком, і цей звук приніс їй дивне задоволення. Так, вона була ланкою в ланцюзі. Але ланка може бути зроблена зі сталі, і вона може розірвати цей ланцюг. Вечірній прийом став для неї чистим випробуванням. Велика зала, залита світлом сотень свічок, гула від голосів. Аромати смаженої дичини, пряного вина та важких парфумів змішувалися в задушливу атмосферу. Елеонора сиділа на почесному місці, навпроти батька, і кожен її рук був вивченим, кожна усмішка — вимушеною. Вона була лялькою в розкішній сукні, і всі ниточки тримав у своїх руках король Годфрі. Її погляд блукав по залі, мимоволі шукаючи ту саму фігуру. І вона знайшла його. Він сидів за одним із нижчих столів, серед інших лицарів, але наче був у іншому вимірі. Він не жестикулював, не сміявся голосно. Він слухав, інколи щось говорив, і навколо нього утворився невидимий простір поваги. Його ім'я було – сер Ґавейн, дізналася вона з обривів розмов. Простий лицар з південних кордонів, що прославився не знатністю роду, а вмінням володіти мечем.