Розділ 17. Вознесіння

Марі стояла над тілом Еріки. Її руки тремтіли, але вона відчувала не біль, а полегшення. Здавалося, разом із останнім ударом закінчилося те жахіття, яке переслідувало її.

Марк дивився на неї й не вірив власним очам.

— Марі? — прошепотів він. — Це ти? Це справді ти… Але як?

Марі підійшла до нього й розв’язала мотузки.

— Так, коханий. Це я, — тихо відповіла вона. — Я повернулася.

Щойно його руки звільнилися, Марк обійняв її так міцно, як тільки міг. Він притискав її до себе, боячись, що вона знову зникне. Вони стояли так довго, не бажаючи відпускати одне одного.

Але раптом щось змінилося.

Їхні тіла почали просвічувати, а навколо розлилося м’яке блакитне світло.

Марк відсторонився й подивився на свої руки.

— Що відбувається? — запитав він.

— Не знаю, — відповіла Марі. — Але мені не страшно.

Вони зустрілися поглядами. І, здається, обоє зрозуміли те, чого ще не наважувалися вимовити вголос.

— Ми померли? — тихо запитав Марк.

Марі сумно всміхнулася.

— Можливо. Але ми разом.

Блакитне світло ставало дедалі яскравішим. Вони відчували, як невидима сила повільно тягне їх угору, віддаляючи від землі, від болю та всього, що залишилося позаду.

— Це кінець? — запитав Марк.

— Ні, коханий. Це тільки початок, — відповіла Марі. — Ти готовий провести зі мною вічність?

— Так, — прошепотів він.

Марі взяла його за руку.

Марк востаннє поглянув униз — туди, де обірвалося його земне життя, де залишилося стільки болю, зруйнованих надій і невимовлених слів.

— Якби я міг повернути час… — почав він.

— Тоді ми, можливо, ніколи б не зустрілися, — лагідно сказала Марі. — А я не хочу цього. Я кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, — відповів Марк.

Вони знову усміхнулися одне одному й рушили назустріч світлу.

Ніч огорнула місто тишею.

Там, де колись лунав сміх, залишилися лише спогади. Будинок спорожнів, фотографії вкрилися пилом, а вітер перегортав сторінки чиєїсь незакінченої історії.

Здавалося, що все скінчилося.

Але не для них.

Десь далеко, за межами земного життя, Марк ішов поруч із Марі. Вони більше не відчували страху, болю чи самотності. Не було минулого, яке могло б переслідувати їх. Не було ревнощів, брехні чи образ.

Залишилося тільки те, заради чого вони так довго боролися, — кохання.

— Ти шкодуєш? — тихо запитав Марк.

Марі подивилася на нього й усміхнулася.

— Ні. Якби мені дали прожити все спочатку, я все одно обрала б тебе.

Він узяв її за руку.

Попереду сяяло м’яке світло.

Вони зробили крок назустріч йому — разом.

А тієї ж ночі маленька дівчинка визирнула у вікно й побачила на небі дві яскраві зірки.

— Мамо, дивись… Вони ніби поруч.

Мати усміхнулася й обійняла доньку.

— Можливо, так і є.

Дівчинка ще довго дивилася в небо.

А дві зірки продовжували сяяти одна біля одної.

Бо деякі історії закінчуються не тоді, коли люди помирають. Деякі історії закінчуються лише тоді, коли їх перестають пам’ятати.

А їхнє кохання пам’ятатиме небо.

КІНЕЦЬ