11 Аластар

Та чи хочу я щоб ти його підписувала? 

Я торкаюся її щоки, зазираючи в небесного кольору очі. 

Вона дивиться на мене так покірно, що я розумію, що вона дійсно готова на все. На все заради цієї клятої помсти... Така чиста зовні і все одно чорна всередині... Вона все одно така сама, як всі інші. 

Боючись побачити цю чернь всередині, прикриваю очі і цілую її в шию. Відчуваю, що Нісса тремтить в моїх руках. Їй страшно? Огидно? Чи може щось інше? 

Боюся читати її думки. І не тому, що мене лякає її страх. Боюся знайти там підтвердження тому, що ніяке вона не світло і не янгол. З яких пір я взагалі став боятися таких дивних речей?  Крім того, тепер я зовсім не хочу впливати на неї. Хочу не так. Не так? Що ще за новини... Не можна навіть думати про таке.

Ні. Мені просто хочеться отримати це тіло. Це все — слабкість тіла. Все через клятий фізичний потяг і нічого більше. Якщо я підкорю її, якщо заклеймлю це незаймане тіло, то всі ці кляті страхи припиняться....

Я стискаю її тоненьку талію, притискаю до стіни і, коли вона голосно видихає, відкриваю очі і раптом розумію, що програв. 

Вона зажмурилася і злегка напружилася.

Через якийсь порив торкаюся двома пальцями її вологої від сліз щоки, а потім не зрозуміло навіщо цілую в повіки.

Вона знов відкриває очі і дивиться на мене.

Як кошеня якесь... А була такою впевненою і грізною при нашій першій зустрічі. 

Чому зараз у мене виникає враження, що ми з нею знайомі вічність? 

— Не бійся, Ніссо... — нахиляюся вперед, до її губ, прикриваючи очі і намагаючись передати через цей поцілунок те, що боюся сказати навіть подумки, не те що вголос. 

Напевно вперше за дві тисячі років називаю людину по імені. І напевно вперше і сам хочу бути людиною. Вперше за дві тисячі років я думаю про те, що навіть будучи людиною, слабкою, безвольною, без права вибору, вівцею, яку постійно хтось кудись веде, направляє, даруючи кляті ілюзії, напевно, можна бути щасливим...

Насправді, я взагалі не дуже пам’ятаю, яке воно — відчуття щастя. Навіть не впевнений, що взагалі відчував щось подібне... А може, я просто не цінував те, що в мене було?... Зосереджуватися на поганому мені завжди було легше, ніж на хорошому.

 Але зараз, коли знаходжусь поряд з нею, то розумію, що напевно щастя це щось таке, як вона. 

Я трохи поглиблюю цей поцілунок, бажаючи зупинитися в цьому моменті назавжди... Або хоча б просто на пару секунд довше. Інколи декілька секунд стають дорожчими ніж усе, що було до них.

Я часто чув таке. І завжди сміявся. Питав, як якісь там секунди можуть бути дорожчими за ціле життя... Казав, що вони всі просто обманюють. 

А тепер, коли вона тремтить в моїх руках, а я більше не відчуваю мокрих доріжок на її щоках, я усміхаюся крізь поцілунок. 

Проводжу руками по тонкій талії, а потім раптом розумію, що Нісса... Вона все ще незаймана. Вона чиста тілом. Все ще чиста. І зараз це чомусь робить мене незвичайно щасливим і нещасливим водночас. 

Чи маю я право заплямувати когось настільки чистого, як вона? 

Раптово мої думки перериває бій годинника. 

Нісса озирається на нього, як маленька перелякана пташка. 

Я відсторонююся від неї і наші погляди знов зустрічаються.

Злегка сумно усміхаюсь і знов погладжую її по щоці. 

Цікаво, ти пробачиш мене потім?… 

— Мені вже час, Ніссо, — я злегка сумно усміхаюсь. —  Нічого не бійся. Скоро все буде так, як має бути, просто почекай ще пару годин.

На цих словах я зникаю з її поля зору. 

Відьма — та інша відьма —  поруч. Вона майже встигла відчути мою присутність... 

Скоріше б настала клята ніч. Я хочу нарешті покінчити з цим всим..