10 Нісса

- А  у тебе сьогодні піст, - каже в обід хрещена, змащуючи собі хліб маслом і викладаючи туди ковбасу. – Їсти  я тобі забороняю.

У мене  і так немає апетиту. Чергове зілля огидно тхне тухлими яйцями. Як  в такій ситуації взагалі можна шматок в горло пхати? Та Гориславі байдуже. Вона з аппетитом уплітає бутерброд.

 Жінка закінчує похапцем жувати. І почепивши змія на шию, як прикрасу, виходить з дому. Я автоматично прибираю кухню. Мию каструлі, підмітаю. Потім перехоплюю відро із сміттям, де зламаними іграшками лежать безголові коти.

І  в мені щось перемикається.

Де той Аластар? Зараз я підпишу будь-який контракт! Все що завгодно, аби нарешті історія Горислави скінчилась!

Як він там минулого разу з'явився? Через дзеркало?

Я шпурляю відро і несусь в свою кімнату.

- Аластар! – захекано кричу йому. – Виходь, гад, я знаю, ти тут!

Звісно нікого в кімнаті немає. Я б'ю кулаком по дзеркалу. Потім пригадую, що треба кров. Та  й біс з нею. Най бере! На жаль ранка на руці вже затягнулась, після того, як він її поцілував, наче  і не було.

Я знову йду до кухні, беру ножа, і вже спокініше дряпаю шкіру на запястку – ніколи не розуміла тих, хто ріже долоню чи пучку. Це ж найболючіші місця. А от тонка шкіра на нижче долоні майже не болить.

Я прикладаю руку до холодної поверхні.

- Аластар! Те де ти, чортів син?

- Не треба так кричати, крихітко, - він позаду мене. Від несподіванки я здригаюсь. А теплі пальці лягають мені на плечі. – Ти вже зробила вибір?

- Так! – не розумію чому мене охоплює радість. Ніби я не бачила його вічність.

Повертаюсь до чоловіка і жадібно роздивляюсь його обличчя. Кожну дрібну рисочку, зморшки біля кутиків очей. Невже цей демон колись давно любив сміятись? Самі очі неймовірної, я б сказала, пекельної глибини.

І розумію – я бачу так близько біля себе чоловіка в останнє в житті. Більше такого не буде. Щоб я не обрала. Та більше не буде навіть шансу торкнутись когось живого.

І я торкаюсь до нього. Хочу відчути дихання, чи серцебиття під долонею. Але звісно цього немає. Так ніби я торкаюсь гарчої гладкої статуї. Та я проводжу долонею по грудях і по плечі.

- Хм, смертна, це трішки не те чого  я очікував від тебе, -   Дух примружує очі. Але не квапить мене, дозволяючи відчувати його тіло на дотик.

Щось в мені починає боліти. Десь там, де б мала бути душа. Згортається  в грудку, пульсує, і не дає сказати потрібних слів.

По щоці котиться сльоза. І несподівано демон притискає мене до себе. Двома руками. Міцно, так  що я задихаюсь від терпкого запаху кострищів. І водночас відчуваю як в глибині його кам'яних грудей зароджується стук.

- Якщо ти підпишеш контракт, то більше ніколи не будеш плакати, - але каже це він без великого ентузіазму.

- Я підпишу,  - бурмочу йому в груди. – Бо мушу.

Здається він поцілував мене в маківку голови. Нечуваний прояв ніжності від духа помсти. Здається близькість Самхейну дивно впиває на всіх.  Я стала повною розмазнею. Демон – людянішим. Але так не хочеться щоб він мене відпускав.

Іронія долі. З мільйонів людей на землі, пожалів мене якийсь біс. Вже багато років я не відчувала бодай крихти тепла від оточуючих.

- Побудь зі мною,  - бурмочу геть забувши про все. – А потім я підпишу все що ти схочеш.