1. Аластар

Всі три тисячі років життя, або ж скоріш - існування, мене дивувало, чому «не вбий» стояло аж п’ятою, а не, наприклад, першою заповіддю... Та потім я багато чого зрозумів.

Люди. Всі вони однакові. Всім їм потрібні лише гроші, секс, влада чи визнання. І заради цих чотирьох речей вони готові піти на все. Вбити брата, підставити колишню, очернити колегу... Все що завгодно. Мене дивує, що Бог дав душу кожному з них. Як на мене, вони не заслуговують на вічне духовне життя після смерті фізичного тіла.

І все тому, що купити можна душу будь-кого з них. Просто кожна людина має свою власну ціну на цей свій товар. 

Ціна перших — закохана молода дівчина, ціна других — підвищення чи нові перспективи на роботі, ціна третіх — прибрати конкурента...

До речі, саме одним з таких «третіх» і був мій останній клієнт.

За умовами нашого з ним поки що усного договору я мав помститися його бізнес-партнеру, який до того «кинув» його на великі гроші. Мій клієнт не міг жити спокійно, поки «цей кидало» дихав з ним одним повітрям. Він, звичайно, не надто вірив в потойбічне і тому подібне, тож з легкістю погодився віддати свою душу за те, щоб його «колега» нарешті втратив все. 

В душу як таку він, авжеж, також зовсім не вірив, тому був готовий підписати договір одразу ж, коли почув усі умови. 

Однак, за правилами, я мав дати йому час передумати.

Історії, подібні до історії цього мого клієнта, переслідували мене всюди і, чесно кажучи, я вже дійсно втомився від них. 

О, як я сам шкодував, що колись, коли ще був людиною, так і не зміг пробачити свою кривдницю. Жінка, яка для мене була буквально цілим всесвітом, зрадила мені з моїм другом. Я помстився, думав, що після цього мені стане легше… 

Однак моя душа стала чорною, як смола, тож все, що мені залишалося, це вже не одну тисячу років перебувати в цій жалюгідній формі духа і живитися негативними емоціями людей, а також їхніми душами, просто щоб продовжувати своє існування. Саме існування, а ніяк не життя. 

Мені закритий шлях далі, я не можу звільнитися.

Це  — моя ноша і я буду нести її вічно. 

Насправді, я вже навіть змирився.

За останні тисячоліття люди так і не змінилися.

В них так само немає нічого прекрасного, вони ніколи не будуть гідними того, що мають. Я ніколи не змирюся. Тож все, що мені залишається — це робити те, що я вже добре вмію. Знак безкінечності помножений на моє життя.

Нарешті, коли мій клієнт (саме так я називав усіх тих, хто звертався до мене за послугою; я ніколи не кликав їх на ім’я) залишився вдома сам і подивився в дзеркало, я з’явився прямо перед ним.

Солідний чоловік років сорока цього разу майже не видав здивування, побачивши в дзеркалі мене, духа помсти, замість свого відображення. 

— Моя частина угоди буде виконана сьогодні, — сказав я.

Я не міг напряму матеріалізуватися в світі людей триста шістдесят днів на рік. І лише п’ять днів, чотири з них до Дня всіх святих і на саме свято, я міг розважитися на повну. 

Насправді, кожного року, ось уже більш ніж дві тисячі років від початку мого покарання, я чекав цих п’яти днів. 

Саме тому зараз, за тиждень до Дня всіх святих, мені було особливо важливо виконати якесь замовлення і підживитися. Все ж, на матеріалізацію все одно буде потрібно доволі багато енергії, навіть в період найбільшого зближення. Та і однієї гнилої душі має вистачити... 

— Добре, — він кивнув. — Але я ж не помру, правда? Ти обіцяв! — перепитав мене мій клієнт. 

Насправді, всіх моїх клієнтів турбувало саме це питання. Вони були настільки зациклені на своєму тілі, що взагалі не розуміли цінності своєї душі. 

— Ні, ти не помреш, — я усміхнувся. — Ти будеш жити далі. Але, після фізичної смерті ти не зможеш потрапити ані до раю, ані до пекла. Ти просто зникнеш, як я і казав раніше.

Усі ці пояснення були обов’язковими елементами мого спілкування з цими людьми. Таким чином їм надавався вибір. Бог навіть тут піклувався про ці мерзенні душі. А я цього зовсім не розумів.

Якщо вже людина була готова віддати душу, то чому її просто не забрати? Навіщо знов і знов давати їй шанс відмовитися?

— І нехай, — він кивнув. — Що буде там, далі, мене не дуже хвилює. Все, що я хочу — помститися і забрати те, що по праву має належати саме мені. По суті я не роблю нічого поганого. Просто хочу, щоб все стало на свої місця, щоб все було правильно і справедливо. Цей проект розробив я і якщо Стас зараз помре, я помщуся та ще й автоматично виграю в суді. Моя родина не залишиться без будинку, без засобів на життя, розумієш? Тільки зроби це якось так, щоб на мене ніхто не подумав. Може, нехай це буде виглядати як самогубство чи ще щось... Добре, що він зараз в Києві, а не тут. В мене буде залізне алібі.

Я знов усміхнувся. 

Більш за все мене дратували саме такі як він. Ті, які намагалися довести, що насправді не роблять нічого поганого і понад усе переживали тільки за свою нікчемну шкуру. Але вбивство є вбивство і зробивши вибір вбити, нехай і не своїми руками, вони все одно порушували п’яту заповідь.