Останні години перед заходом.

Вічний сон, вічний сон. Я спала вічність. Я буду спати вічність. Десь глибоко у свідомості є розуміння того, що я сплю, але сновидіння здаються такими реальними, такими близькими емоційно. Десь глибоко у свідомості я знаю, що сплю, але не можу пригадати, як лягла спати та чому. Не можу пригадати, коли мені потрібно прокинутися. Добре, що весь час мій сон постійно-незмінний лишається приємним, мирним та гармонійним. Я цьому радію.

Ця вічність приємного була повна, але в одну мить я відчула тривогу. Сон обірвався так-само незрозуміло та не усвідомлено, як починався. Не зрозуміла я нічого, коли розплющила очі та знайшла себе у невеличкому просторі, у рідині, а навколо розквітло червоне світло. Дезорієнтація тривала довгі секунди. Страх розривав спокій душевний. Швидке серцебиття колотило мене так, що я готова була к стрибку серця з грудей. На обличчі пристрій для дихання та подачі поживних речовин в організм. Це капсула для довготривалої космічної подорожі. Я всередині неї у горизонтальному положенні. Я прокинулася. Червоне світло ознаменує критичну ситуацію. Можливо, якась аварія. Корабель. У нас був космічний колонізаційний корабель. Мета для мене зрозуміла. Свідомість потроху приходила у норму. Мене звати Сара Новак. Я – інженер-геодезист. Разом з родиною відправилася у колонізаційну місію до Закордонних світів. Пам’ятаю.

Затрясло. Хвиля вібрацій пройшлася по стінкам, хвилі роздробленої рідини торкнулися поверхні комбінезону. Постійне червоне світло задеренчало. Я не знаю, що відбувається, але я точно знаю, що треба робити. Я пам’ятаю сотні годин інструктажів, занять. Я все пам’ятаю. Перед собою я бачила панель з механічними кнопками та важелем екстреного виводу капсули з режиму для довготривалого космічного плавання. Я потягнулася до нього, але з першого разу промахнулася та ткнула у кнопки. Нічого не відбулося, лише вивелася статистика на невеличкий екран трохи вище. Знову затрясло. Повторна вібраційна хвиля. Вона була настільки сильною, що штовхнула мене у стінку капсули. Удар слабкий, але і його вдосталь було, щоб привести мене до паніки. Стан шоковий. Всередині я відчувала погоню серця та адреналінову гру. Я вдруге потягнулася до важеля, схопилася за нього двома пальцями та висмикнула зі стіни.

Рідина спустилася досить швидко, світло взагалі зникло. Я була у повній темряві. Різкий шквал звуків пронісся до мозку ударами барабанів. До мене нарешті прорвався звук аварійної сирени. Механізми зашуміли, капсула вийшла зі стіни, верхня кришка самостійно почала спускатися до ніг, але застрягла на рівні грудей. Я так не виберусь. Я чула сирену та чиїсь крики ззовні капсули. Темрява розмінялася агресивним мерехтінням червоного. Мені страшно. Я потягнулася руками до кришки та хотіла її силою змусити відчинитися. Атрофовані м’язи ледь послухалися мене та все ж таки допомогли дотягнути долоні до кришки, але відчинити капсулу мені все рівно не вдалося. Я застрягла. Дідько! Я застрягла. Швидко опустивши руки, я прийнялася витягати шлангу з носа та рота і знімати з себе маску. Щойно я хотіла крикнути, що застрягла, як металеві долоні одного із службових роботів взялися за кришку та потягнули її до моїх ніг. Я врятована. От тільки не до кінця, як виявилося.

Кришку опустив робот, а от вже вилізти з капсули допомогла людина. Три. Чотири. Три. Чотири. Дихай, Саро. Дихай. Ця людина… Це був мій чоловік! Адам!

- Що відбувається? – під завивання сирени проронила я питання.

Він тримав мене за плечі та уважно дивився у вічі. Я помічала навколо рухи. Хтось йшов по сектору для колоністів у напрямку шлюзу. Я нарешті перемкнулася назад на Адама. Він щось говорив до мене, але я не чула. Лише через декілька секунд, коли він повів мене до виходу, слова чоловіка стали усвідомлено лунати у вухах:

- Саро, ти як? – почула я нарешті.

- Страшно, - відповіла я, коли ми пройшли шлюзовий стик та потрапили у наступний сектор колоністів. – Що відбувається?

- Наш куратор, коли пробудив мене, сказав, що на корабель напали. Більше я нічого не знаю. Зараз ми діємо по директиві “СА-001”. Ми направляємося до рятувальних апаратів. Поруч є планета, як він сказав.

- А де Антоні та Симон? – запитала я з переляком, коли пройшли разом з групою людей до наступного сектору. Антоні і Симон, мої сини. Антоні – старший (йому шістнадцять); Симону зараз десять. За них мені боляче і страшно… Я пам’ятаю план евакуації. Вже скоро аварійно-рятувальний модуль.

- З ними все повинно бути гаразд, - заспокоював мене Адам. Він говорив швидко, напружено. Очі чоловіка сфокусувалися не на мені, а на майже організованому натовпі. – Їх повинен виводити вихователь… Так, саме він. Ми зустрінемося з ними біля модуля.

- Мені страшно за них, - ледь не плакала я.

- Тримайся, люба. – Тепер Адам, подивившись на мене, погладив моє плече. Ми рухалися далі, навколо люди перелякано перемовлялися, вила сирена, мерехтіло червоне світло.

В одну мить заскреготіло залізо, корабель затрясло так, ніби у нього врізалося щось в рази більше. Сирена протягнула довгий сигнал, а потім штучний інтелект корабля заговорив у систему оповіщення металевим чоловічим голосом:

- Увага! Увага! Всім колоністам негайно пройти до найближчого аварійно-рятувального модуля! Енергетичні щити перенавантажені! Розгерметизація у колонізаційних секторах “A-41”, “F-13”! Негайно! Усім колоністам направитися до найближчого аварійно-рятувального…

Він не договорив. Разом з його останнім словом корабель повторно затрясло. Заскреготали сплави, десь лунали звуки вибухів. Колоністи бігли перелякано, з криками, у паніці! Бігли і ми з Адамом! Куратори намагалися підтримувати порядок у натовпі, але це не мало ніякого впливу! Вибух за спиною! Крики! Звуки шлюзу, що стрімко зачинявся! Сирена! Вона боляче била по вухам! Червоне мерехтіння ніяк не припинялося! Ось наш модуль! Ми добралися! Адам привів мене до рятувального апарату та посадив всередину, поруч з чотирма іншими колоністами, а сам стояв поруч з відкритим люком. Він щось голосно питав у куратора, що наблизився до нас. Мені страшно. Мені дуже страшно. Я боюся за синів! Але у той же час я намагалася себе заспокоїти тим, що діти зараз теж сидять у апараті. Можливо, вони летять вже до тієї планети…