Розділ 6. Амалія

Марко з'явився напрочуд невчасно. Колись я б сказала собі “Карма!” Але я надто давно не була вдома і вже не міркувала такими категоріями. 

Згодом я вирішила, що він про все забуде. Люди схильні відкидати все, що виходить за межі повсякденності. Якби не ця їхня властивість (вельми корисна, до речі), ніякі угоди Гільдій та накази Магістрату не спрацювали б.

Звісно ж, можна спитати, чому старі легенди та казки часто розповідають про щось надприродне. Усе просто — в старі часи, коли люди менше покладалися на свої технології і постійно почувалися в небезпеці, вони помічали більше, а ми були їхніми страхіттями та невід'ємною частиною повсякденності.

Що ж, зараз можна було не думати про Марка. В мене було багато справ, пов'язаних із переходом. Я давно не жила в жіночому тілі і майже забула, як це. Навіть пластика рухів була іншою. А ще треба було знов звикати до жіночого гардеробу. За своє довге життя я носила різне вбрання. Змінювала його легко, і так само легко вдягала нові обличчя. Та останні кількасот років усі зміни були косметичними. 

З Амалією було зовсім легко. Її стиль тяжів до шібуї, стриманої елегантності, витонченої простоти крою та кольорів. Як на мій смак, не вистачало чогось, що підкреслювало би сезонність, але це було легко виправити.

Я не відбирала чуже життя повністю. Лише трошки енергії, до наступного полювання. Я не жила сталим життям, у чужому домі, в оточенні чужих речей. І зараз підганяла все це під себе, з повагою до тієї, яка все це подарувала, але з урахуванням власних бажань. 

Я заздалегідь подбала про те, щоб Амалія звільнилась з роботи ів влаштувалася на іншу, до китайського культурного центру при одному з університетів. Нова робота — нові знайомства. Менше питань з боку спостережливих колег, які помітять зміни в стилі одягу, макіяжі, якісь інші дрібниці. 

Звісно ж, я могла б бути дуже переконливою, але це потребує багато енергії. Та я й не хотіла її витрачати. Надто багато зусиль, надто мало задоволення.

— Привіт! Я Амалія, ваш новий СММ-менеджер, — відрекомендувалися я колегам у перший день. 

Сама не знаю, чому вирішила зупинитися саме на цій посаді. Мабуть тому, що Амалія добре розбиралася в алгоритмах соцмереж, а я за все життя ніколи не працювала, тож гадки не мала, що ще можна обрати. У тому, щоб мати справу з алгоритмами, було щось заспокійливе, щось в них нагадувало мені світські ритуали моєї батьківщини.

Особливого зацікавлення моя поява не викликала. Але я розуміла, що хтось обов'язково зазирне на мою сторінку в Фейсбуці, тому видалила звідти все, що вважала надто особистим. Про інші мережі я забула. І дарма. 

— А я знайшла тебе в Інстаграмі, — радісно повідомила наступного дня Світлана, одна з наших молодих викладачок китайської. — У тебе дуже цікаві роботи. І такі гарні!

— Дякую, але я лише аматорка і мені ще багато чого треба навчитися, — сором'язливість мені завжди давалася не дуже добре.  — Якщо чесно, не хочу, щоб хтось дізнався про них. Особливо керівництво.

— Думаєш, що змусять ще й дизайном займатися? — з розумінням запитала Світлана.

— Саме так. І ще в якихось конкурсах брати участь. А я хочу, щоб у моєму житті було щось для чистого задоволення. 

— О так, тому і я нікому не кажу, що граю в го. Це буде нашою маленькою таємницею, — посміхнулась Світлана. — До речі, саме час зробити перерву і випити чаю. 

— Яке кліше! — я здійняла брову так, як це робила Амалія. — Я люблю каву, бажано міцну.

Ось так і почалось моє чергове нове життя. І я сподівалась, що воно мені сподобається.