Розділ 2 Амалія

Навесні я часто згадую вірші Ібарагі Норіко. «От і цього року я ще жива, і на сакуру все дивлюсь і дивлюсь..» 

Так, минуло багато років відтоді, коли я залишила Японію, та іноді все ж сумую за нею. Тоді починаю шукати розради у віршах, фотографіях, у будь-яких дрібницях. А коли розквітає сакура — приходжу сюди, у парк. 

«Скільки разів у своєму житті людина може сакурою милуватися?» Насправді багато. Як подумати, то не менше ніж шістдесят. Але як пощастить, то й більше. У моєму випадку — набагато більше. Але я все ж не зовсім людина. 

«Які принадні, чарівні, зловісні ці квіти…» Ніжні рожеві пелюстки злітають з дерев від найменшого подиху вітру, це і робить сакуру особливою. 

Ці меланхолійні думки зовсім не пасують до цього сонячного дня. Роззираюся навколо і бачу симпатичного хлопця. Високий, хоча трохи сутулиться. Привабливий, хоча і не красень. Він дивиться на сакуру, ледь помітно посміхається. І ця трохи кривувата посмішка змінює все. 

***

Від початку березня я знала, що ця весна буде особливою. Наче ніяких причин для цього у мене не було, та я відчувала ту дивну суміш тривоги та приємного передчуття, зовсім як тоді, багато років тому… 

І це відчуття посилилось із того моменту, як я побачила на набережній пляжу «Ланжерон» цю дівчину. Вона сиділа просто на дерев'яному настилі і дивилась на море. У той день був сильний вітер, хвилі накочувалися на берег, повітря було солоним на смак. Одяг дівчини вже мав бути мокрим від бризків, але вона навіть не намагалася знайти інше, більш затишне місце. 

Я знала цей стан, бачила його у людей багато разів і вміла ним користуватися. Та зараз я не поспішала. Щось у цій дівчині зупинило мене. 

Вона була схожа на екзотичну квітку, яка раптово проросла десь на півночі, надто далеко від сонця та вітрів свого краю. Глибокі східні очі, витончені риси обличчя, пухкі губи… Дівчина була гарною, та було в ній щось ще, що змусило мене зупинитися. 

Зустріти в Одесі азіатку — не диво. Та ця не була схожа ані на тих, хто приїжджає сюди навчатися у Медичний університет, ані на тих, хто разом із співвітчизниками відкриває у місті китайські кафе або веде оптову торгівлю — у ній не відчувалося їхньої цілеспрямованості. 

Здавалося, ця дівчина прийшла з іншої епохи. Вона нагадувала мені давню знайому. Дуже давню. Не обличчя, ні, але вираз суму на ньому. 

Я підійшла до дівчини, заговорила про якісь дрібниці, і швидко прочитала все, що хотіла  про неї знати. Це в моїй природі, і цього разу я не мала наміру чинити їй опір. Дівчина була самотня, дуже самотня. Вона вже відчувала відчуженість від тих, хто мав би бути поруч, бо стала розчаруванням для батьків. А ще в неї був секрет, який зробив би її справжнім ізгоєм у власній родині. І для мене це було дуже зручно, бо такі люди швидко втрачають волю до життя — а от я його можу забрати, і це буде навіть доброю справою. 

— Вам не холодно тут, на набережній, у такий шторм?

— Не знаю, — дівчина стенула плечима. — Взагалі я планувала зробити кілька акварельних скетчів, але…

— То ми з  вами обидві художниці! Тільки я малюю маркерами та лінерами. Будемо знайомі, — я не представилась, але простягнула дівчині руку. 

— Амалія, — вона подивилась на мене глибокими темними очима і потисла мою руку. 

Амалія… Гарне ім'я, мені подобається. Тому й залишу його собі, разом з її життям. 

І тепер сакурою милується Амалія, яка згадує останні рядки вірша. «Смерть якраз — це звичайна справа, та життя — це коштовний міраж».