Розділ 23. Марко

Коли Амалія пішла, я ще деякий час дивився у вікно, на сусідній будинок. Взимку пізно світає, тож на дворі ще було темно. Але у сусідньому будинку вже світилися теплим світлом вікна. Хтось збирався на роботу, а хтось, можтиво, тільки повертався додому після зміни. У великому місті завжди є хтось, хто ділить з тобою ці досвітні хвилини. А того ранку для мене це6 було вежливим. 

Я думав про це зізнання Амалії і не хотів вірити. І не тому, що вся ця історія про амано-дзяку виглядала абсурдною. Ні, саме ця абсурдність робили її моторошно реальною. Наче я зазирнув туди, де мені не слід було бути. Наче я на власні очі бачив цвітіння сакури, і тінь у старовинних обладунках, і плями крові на одязі Котаро. І ще мене налякало те, що я не боявся амано-дзяку, хоча мав би. І ревнував до людини, ячка загинула століття тому. 

Звісно ж, я намагався зв’язатися з Амалією. Хотів сказати їй, що приймаю те, ким вона є. Думав, що для неї це так само важливе, як для мене. І це прийняття не було для мене простим, адже я ніби покидав звичний мені реальний світ і опинявся у зовсім незнайомому місці.

Минуло всього кілька днів з тієї ночі, коли я написав їй повідомлення. Амалія не відповіла. Я зателефонував їй. Гудки йшли, але дівчина не відповідала. Спочатку я не відчував тривоги, думав, що їй також потрібен час після такого зізнання. Але вже за два тижні відчув неспокій. Амалія не відповідала на повідомлення, не брала слухавку, а згодом я помітив, що вона вже давно не заходила у свої акаунти. Жодного «в мережі», жодної нової світлини, жодної випадкової вподобайки, хоча Амалія і раніше не розкидалася ними бездумно. Скидалося на те, що дівчина акуратно стирає всі свої сліди з цифрового простору. Я не знав, що це означає, та відчував і тривогу, і роздратування, і сум водночас.

Місто тим часом почало поводитися дивно. Або, можливо, дивним став я. Я йшов знайомими вулицями Одеси й раптом помічав те, що раніше не привертало моєї уваги. Спочатку це були дрібниці: тіні, що не збігалися з рухами людей; віддзеркалення у вітринах, де на мить з’являлися не ті обличчя; старі дворики, які вели невідомо куди. Наче хтось відчинив у мені потаємні двері й показав інший бік міста — потойбічну Одесу, що жила паралельно звичній.