Розділ 22. Марко

Коли Амалія пішла, я ще деякий час дивився у вікно, на сусідній будинок. Взимку пізно світає, тож на дворі ще було темно. Але у сусідньому будинку вже світилися теплим світлом вікна. Хтось збирався на роботу, а хтось, можтиво, тільки повертався додому після зміни. У великому місті завжди є хтось, хто ділить з тобою ці досвітні хвилини. А того ранку для мене це6 було вежливим. 

Я думав про це зізнання Амалії і не хотів вірити. І не тому, що вся ця історія про амано-дзяку виглядала абсурдною. Ні, саме ця абсурдність робили її моторошно реальною. Наче я зазирнув туди, де мені не слід було бути. Наче я на власні очі бачив цвітіння сакури, і тінь у старовинних обладунках, і плями крові на одязі Котаро. І ще мене налякало те, що я не боявся амано-дзяку, хоча мав би. І ревнував до людини, ячка загинула століття тому. 

Звісно ж, я намагався зв’язатися з Амалією. Хотів сказати їй, що приймаю те, ким вона є. Думав, що для неї це так само важливе, як для мене. І це прийняття не було для мене простим, адже я ніби покидав звичний мені реальний світ і опинявся у зовсім незнайомому місці.

Минуло всього кілька днів з тієї ночі, коли я написав їй повідомлення. Амалія не відповіла. Я зателефонував їй. Гудки йшли, але дівчина не відповідала. Спочатку я не відчував тривоги, думав, що їй також потрібен час після такого зізнання. Але вже за два тижні відчув неспокій. Амалія не відповідала на повідомлення, не брала слухавку, а згодом я помітив, що вона вже давно не заходила у свої акаунти. Жодного «в мережі», жодної нової світлини, жодної випадкової вподобайки, хоча Амалія і раніше не розкидалася ними бездумно. Скидалося на те, що дівчина акуратно стирає всі свої сліди з цифрового простору. Я не знав, що це означає, та відчував і тривогу, і роздратування, і сум водночас.

Місто тим часом почало поводитися дивно. Або, можливо, дивним став я. Я йшов знайомими вулицями Одеси й раптом помічав те, що раніше не привертало моєї уваги. Спочатку це були дрібниці: тіні, що не збігалися з рухами людей; віддзеркалення у вітринах, де на мить з’являлися не ті обличчя; старі дворики, які вели невідомо куди. Наче хтось відчинив у мені потаємні двері й показав інший бік міста — потойбічну Одесу, що жила паралельно звичній.

Я часто блукав містом із камерою. Як і раніше, знімав вулиці, але з якогось моменту вже не шукав нічого нового. Повертався у місця, де бував раніше, ніби хотів розгледіти їх по-справжньому.

І вже потім, у відзнятому матеріалі, помічав деталі, які вислизали від мене в реальному житті. Дивні двері без замкових шпарин. Коти з людськими тінями. Яскраві графіті, що рухалися, варто було відвернутися. Камера фіксувала все безжально й автоматично.

Це було схоже на суцільне божевілля. Тож я пішов до єдиної людини, яка могла допомогти й пояснити, що насправді відбувається.

***

У вітальні пані Тамари було затишно, але трохи спекотно. Господиня вийшла до мене з тацею, на якій уже стояли елегантні філіжанки та вазочки з цукерками і печивом.

— Ти щось зарано, але я встигла. Зачекай хвилинку, любчику, — сказала пані Тамара. — Це все печиво. Поки пекла, вся квартира прогрілася. Але ж це твоє улюблене, чи не так?

Вона поставила тацю на столик, неквапливо підійшла до балконних дверей і прочинила їх. Дощ щойно скінчився, і свіжий березневий вітерець приніс із вулиці запах вологої землі та дерев, що тільки-но прокидаються після зими.

— Пані Тамаро, я більше не міг чекати. Зі мною щось відбувається. Це… наче божевілля. Я бачу дещо…

Я взяв с таці філіжанку з зеленим чаєм, але так і тримав в руках.

— Щось таке, чого інші не бачать? — спокійно перебила вона. — Бо й не можуть бачити. Це нормально, любчику. Адже ти був з однією з нас. Ба більше — ти знав, ким вона є насправді. Амалія ж розповіла? Отже, ти перетнув кордон. І тепер угода на тебе більше не поширюється.

— Але вона пішла від мене.

— Це вже не має значення. Насправді вона й не могла залишитися з тобою.

— Зачекайте! Яка угода? Чому не може? — я нарешті повернув філіжанку на столик, але ледь не перекинув і лише в останню мить врятував крихку порцеляну від падіння. 

— Цим містом, як і багато інших вільних портів, керує не тільки людська мерія, але й Магістрат, до якого обирають представників Гільдій. Тих, кого ви, люди, називаєте нечистю. За умовами угоди люди не повинні нас бачити, крім деяких ситуацій, у тому числі таких як твоя. 

Я подумав, що в цьому є своя, трохи дивна логіка, але… 

— То чому Амалія не може бути зі мною тепер, коли я все знаю?

— Вона взагалі не могла з тобою бути, лише використовувати як здобич. Ваше кохання… Воно створює щось типу тріщини, через який наш світ буде просочуватися у ваш. У тому числі такі створіння, які не підкорюються Гільдіям та Магістрату.

— Але ж в Японії вона була зі своїм Котаро!

— То інша справа. Ізольований світ, який живе за власними правилами. Вісім мільйонів камі, незлічена кількість йокаїв — і люди, які готові з ними зустрітися. 

Пані Тамара трохи помовчала. Поставила філіжанку, запалила свічку, що стояла на столику. Вітальнею поплив аромат яблуневого цвіту. 

— Любчику, деякі двері відчиняються лише в один бік. Це не жорстокість. Це просто закон. Не шукай Амалію, не примушуй її робити останній вибір.