Розділ 22. Амалія

Я не зовсім чітко пригадую, що було потім. На якийсь час світ для мене зупинився, став порожньою декорацією. Я більше не відчувала тепла літнього повітря, не чула звуків ночі. Хвилину тому Котаро існував — і ось його вже нема. Ніколи б не подумала, що загибель смертного, людини, яка і мала б з часом померти, завдасть мені такого болю. Що це? Я теж стану людиною?

Поступово поверталися звуки і барви. На мої питання світ відгукувався неясним шелестом листя та холодним поглядом зірок, але й цього було достатньо, щоб прийти до тями. Там, де впав Котаро, земля ще зберігала тепло його крові, і моє серце стикалося від болю. Але я нагадала собі, що не маю на неї права. Котаро загинув через те, що його дружину охопила жага помсти. Що ж, ця жінка за це відповість!

Я пішла геть, не розбираючи шляху. Мені хотілося лише одного — трощити, руйнувати, знищувати все на своєму шляху. Звісно, Котаро не хотів би, щоб я так поводилася. Він вірив, що світ вартий того, щоб залишатися в ньому людиною, і до чого це привело? Мабуть, за іншим обставин думка про ідеали Котаро стримувала б мене. Але це ніяк не стосувалася інугамі та його хазяйки. Я прагнула помсти. Врешті інугамі — лише знаряддя, інша справа — дружина Котаро, яка й підіслала примарного вбивцю.

У будь-якому разі я не могла в повернутися до минулого життя. І дому в мене більше не було. Але я чудово знала, де живе Акіко, і тому пішла до її будинку. Відстань між маєтком Котаро та її будинком була великою, та для мене це не мало значення. Ще до світанку я стояла на її порозі. Але на мене чекало розчарування. Акіко зникла без сліда. Виявилося, що сина вона ще на передодні залишила у свого впливового родича, ніби передчувала, що щось може піти не за планом. Я тижнями спостерігала за родиною, до якої віддали хлопчика. Це все, що мені залишилося — спостерігати із тіней. Але здавалося, що доля дитини взагалі не хвилювала Акіко. З іншого боку, можливо, вона здогадувалася, що я не буду мститися синові Котаро, тож хлопчик буде у безпеці.

Інша справа — сама Акіко. Але вона ніби розчинилися у повітрі, і я навіть у її служниць не змогла дізнатися правду. А я намагалася, повір мені. Я використала весь арсенал своїх особливих умінь лише для того, щоб переконатися, що вони й самі нічого не знають.

Та я не здавалася. Адже точно знала, що якісь сліди завжди залишаються. Я відвідала всі великі міста. Довго блукала селами, де люди боялися навіть говорити про звіра та його хазяйку. Збирала крихти інформації, і кожного разу залишалася на крок позаду. А кожна ніч для мене ставала битвою з власними думками. 

Минали роки, але я перестала їх рахувати. Я і сама стала примарою, яка блукає світом у пошуках інугамі та його хазяйки. Міста й століття змінювалися, але я проходила крізь них як тінь. Я відчувала, що жінка покинула Японію, бо якою б ізольованою не була ця країна, для тієї, хто володіє магією оммьодзі, нема зачинених дверей.

Тож я блукала слідом, крізь джунглі Азії, де туман ховав запах крові від полювання інугамі, крізь зруйновані у нескінченних війнах міста середньовічної Європи, крізь пустелі Аравії, де сонце не хоче спускатися за обрій. Я навчилася говорити багатьма мовами, деякі з них вже не існують. Я бачила як народжувалися і зникали імперії. Я пам’ятаю стільки всього, що іноді здаюся собі старшою за море.

Кілька разів мені вдалося наздогнати інугамі, і від цих зустрічей в нас обох залишилися шрами. Але Акіко завжди вдавалося вислизнути,

З часом жага помсти почала вщухати. Світ змінювався, і я разом з ним. Я більше не виходила на нічні полювання бездумно. Я вибирала лише тих, хто сам кликав смерть. Тих, у кого не лишалося надії чи сил. У кожному новому тілі я вчилася багатьом речам. Але перш за все, вчилася тому, як це — бути людиною: ходити та бігати, відчувати спеку чи холод, дихати, сміятися, плакати… І мені все менше хотілося шукати інугамі.

Жити було так цікаво! Я бачила, як змінюються епохи. Як із попелу старих дерев’яних фортець виростають міста з каменю, а на їхньому місці — будинки зі сталі, скла та бетону. Як на місці давнії шляхів будують залізниці, як океанські хвилі розсікають кораблі без вітрид. Я вже не тікала від часу, я пливла за його течією.

Одного дня, на борту японського торговельного судна, куди мене занесло вже й не пам’ятаю яким вітром, я знову глянула на море — і відчула поклик. Хвилі здавалися знайомими, як давня пісня. Судно йшло довгим шляхом через Індійський океан, Суецький канал, і нарешті вийшло в Чорне море. Там, серед вечірнього сяйва, з’явилося місто, яке пахло сіллю, нагрітим на сонці каменем і квітучою білою акацією — Одеса.