Розділ 21. Амалія

Коли я втратила Котаро, світ навколо потьмянів. Все, що вчора здавалося живим, ніби втратило барви і об'єм. Світ відгукувався лише неясним шелестом листя та холодним поглядом зірок Там, де впав Котаро, земля ще зберігала тепло його крові, і моє серце стискалося від болю. Тож я пішла геть, не розбираючи шляху. Мені хотілося тільки одного — трощити, руйнувати, знищувати все на своєму шляху. 

Але Котаро не хотів би, щоб я так поводилася, він вірив, що світ вартий того, щоб залишатися в ньому людиною, і це стримувало мене. Хоча аж ніяк не стосувалося інугамі та його хазяйки. Я прагнула помсти. Врешті інугамі — лише знаряддя, інша справа — дружина Котаро, яка й підіслала примарного вбивцю. 

Я не могла повернутися назад, в мене не було більше дому. Тож я могла спостерігати тільки із тіней. Але після того, що сталося, дружина Котаро, Акіко, зникла без сліда. Залишила сина своєму впливовому родичеві, ніби доля дитини її взагалі не хвилювала. Можливо, вона здогадувалася, що я не буду мститися синові Котаро, тож хлопчик буде в безпеці. 

Та сама жінка ніби розчинилася у повітрі, і я навіть у її служниць не змогла дізнатися правду. А я намагалася, використала весь арсенал своїх особливих умінь, тож вони просто самі нічого не знали. 

Та я не здавалася. Адже точно знала, що якісь сліди завжди залишаються. Я відвідала всі великі міста. Довго блукала селами, де люди боялися навіть говорити про звіра та його хазяйку. Збирала крихти інформації, і кожного разу залишалася на крок позаду. А кожна ніч для мене ставала битвою з власними думками. 

Минали роки, але я перестала їх рахувати.