Розділ 20. Амалія

Того вечора, коли Котаро повернувся знову, він довго мовчав. Тиша між нами була такою густою, як ранковий туман у горах. Можливо, Котаро хотів ще щось спитати. Можливо — дістати меч та розрізати мене навпіл, щоб розітнути всі шари ілюзії. Хтозна… Навіть зараз я не можу сказати, до чого це все могло призвести. Я чекала на будь-яку реакцію — стирах, крик люті, ненависть. Але нічого такого не сталося. Він просто запитав:

— То це і є твоя справжня природа? Твої справжні потреби?

— Так. Але я можу їх стримувати.

— Не має потреби. Зі мною ти можеш бути справжньою. Але я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяла.

— Що саме?

— Не полювати на невинних. Не гратися з їхніми страхами і болем. Не збивати на манівці наївних та довірливих. У цьому світі вистачає людей, які поводяться з ними несправедливо. Є навіть люди, які більше схожі на найгірших йокаїв. Мені здається, що голодувати ти не будеш.

Він не погрожував і не наказував, а просив. Але того вечора я побачила себе його очима і вперше злякалася тієї істоти, якою була. Бо в мені завжди жила темрява, і я навіть не намагалася її контролювати — хіба що зрідка, заради забави.

— Добре, я обіцяю, — я сказала це раніше, ніж змогла як слід обдумати, але ніколи не жалкувала про це рішення.

Котаро кивнув, і більше нічого не казав на цю тему.

***

З того моменту усе змінилося, але на краще. Мені більше не треба було прикидатися. Я стала собою — і водночас стала тінню Котаро. Його статус означав різноманітні обов’язки, зустрічі з різними людьми, і не всі вони були щирими та доброзичливими. Я була його радницею, його спостерігачкою, єдиною людиною, якій він міг довіряти — і не тільки тому, що мене зв’язувала клятва.

Я спостерігала за людьми, я читала їхні думки та бачила їхні наміри, а за потреби могла і змінити їх. Я залишалася за ширмою, але могла втручатися в розмову, і користалася цим. Я дражнила, я провокувала, виводила на чисту воду. І мені це подобалося не менше ніж діяти таємно, застосовуючи свої особливі уміння.

Одного разу Котаро сказав мені:

— З тобою я бачу більше, ніж звик. Ніби раніше я дивився у каламутні води річки, а зараз вони прозорі, і я можу бачити найдрібніші деталі.

І я пишалася собою, так. Тому що була корисною Котаро, а разом і з тим — могла допомогти людям, яким він хотів допомогти.

Я кохала Котаро, тепер я це розумію. Ми рідко можемо сказати, за що саме ми кохаємо. Звісно, Котаро був сильним, мужнім, справедливим, розумним. І гарним — для когось це могло бути важливіше за все. Та не для мене. Я кохала його, бо він бавчив у мені те, чого не бачили навіть боги. Я — амано-дзяку, уособлення сумнівів, протиріч, хитрощів. Я вмію грати бедь-які ролі так добре, що іноді сама в них вірю. Змінювати голос, носити маски, викликати за потреби сміх або сльози — в цьому моя сутність. Спокушати, обманювати, бавитися чужими життями. Але не цього разу…

Я зрозуміла, що Котаро кохає саме мене, а не ту, чию подобу у носила, тому що він не намагався змінити мене. Він не боявся мене, не щукав вигоди в моїх здібностях. Він дивився на мене, і я почувалася живою.

— Ти — це не те, ким тебе вважають і ким називають, — якось сказав він. — Ти — це просто ти.

***

Наближалося свято Танабата. Літній вечір був тихим і теплим. Ми не розмовляли, в цьому не було потреби. Тиша між нами більше не була незручною, як колись. Ми добре відчували одне одного, і слова були зайвими.

Котаро провів пальцем по моїй щоці. Він завжди торкався мене так, ніби я була занадто крихкою для цього світу.

— Я ніколи не вірив у другі шанси, — якось сказав він мені. — Але ти мій доказ, що вони все ж існують. Про те я все ще боюся, що я прокинуся, а тебе не буде поруч. Що я тоді маю робити?

— Шукати мене серед квітучих сакур, — відповіла я.

Чому я пригадала цю розмову саме того вечора? Чи було це передчуття чогось невідворотнього? Я спробувала позбавитися його. Торкнулася губами зап’ястка Котаро і відчула його пульс — це завжди нагадує мені про крихкість смертних та водночас збуджує.

— Чому в мене завжди таке відчуття, ніби ти пахнеш димом і сутінками? — спитав Котаро.

— Тому що я химера, створена саме з таких речей. Істота, неправдива за самою своєю суттю, — я посміхнулася, це була не перша така розмова.

— Але я не знав нікого, хто був би справнішим за тебе, — відповів Котаро.

Я поцілувала його. Не пристрасно, а ніжно. Його губи були теплими, а подих — легким і свіжим, наче літній вечір після дощу. Котаро відповів на мій поцілунок. Торкнувся мене обережно, ніби боявся, що я зараз зникну.

То був незвичайний вечір. Між нами не було тієї шаленої пристрасті, яка панувала завжди,  тієї жаги, яку я постійно відчувала, тільки глибока ніжність. Це було схоже на ритуал, на спільну молитву, на прагнення повністю злитися з коханим… Не можу зараз добрати правильні слова.

Коли ми заснули, дихання Котаро було рівним. Він тримав мене в обіймах так, ніби міг захистити від усього світу. І я вперше відчула себе настільки людиною, що смогла заснути.

Ніч була на диво тихою. Я не чула навіть шелестіння листя в саду. А прокинулася від раптового холоду. Не фізичного, ні, а того, що лягає на душу наче тінь. Котаро ще спав поруч, його обличчя було спокійним, він нічого не відчував.

Я встала, накинула юкату і вийшла в сад. Я ніби відчувала, що так і треба зробити. І тоді я побачила його. Інугамі стояв між дерев, наче зітканий з туману, сутінків та застарілої образи. Його очі світилися у темряві. Це була та сама істота, що вже приходила до мене. Я не відчувала страху, тільки сум.

— Я знала, що ти прийдеш знову, — сказала я. — Що ж, можеш спробувати. Але стережись, твоя хазяйка вже розлютила мене.

Інугамі рушив до мене без слів. Темна постать у самурайських обладунках, які тьмяно виблискували у світлі місяця. Він рухався плавно, але швидко, як тінь хмари, що спускається схилом пагорба. Але і я встигла розпочати процес перетворення. Я була майже готовою до сутички, коли за моєю спиною почувся голос: