Розділ 19. Амалія

Тієї ночі все було для мене наче вперше. Запахи, звуки, доторки — всі вони були фрагментами складної мозаїки. Та головне — Котаро. Я роздивлялася його, щоб зрозуміти, що саме в ньому змусило Юміко покликати мене та ще й взяти з мене цю безглузду обіцянку. Ви, люди, вважаєте, що демони завжди порушують обіцянки, і здебільшого так воно і є. Але існують такі обіцянки, яких навіть ми порушити не можемо. Не всі знають про їхнє існування, але Юміко знала. Гадаю, хтось з її родини знався на оммьодо і деякі секрети передав їй. Це вже було неважливо. Я дала клятву, Юміко сплатила ціну (і це було дещо більше за смерть, можете мені повірити). Тож я тепер мала дбати про Котаро. Та що ж все-таки в ньому було такого?

Так, Котаро був гарним, у тьмяному світлі його обличчя з чіткими рисами здавалося вирізьбленим з мармуру. Я могла б порівняти його з витвором мистецтва, хоч як банально це звучить сьогодні. Але було в ньому ще щось, що я так і не змогла зрозуміти ні тоді, ні пізніше. Щось таке, що вабило мене і водночас відштовхувало.

Він мовчав, і я не порушувала тиші, але я розуміла, що за зовнішнім спокоєм ховаються дуже сильні почуття, і кохання в них не на першому місці. Він здивований, так, це я відчуваю, а ще він... Боїться мене?

Так, це страх, а ще сумнів... Що ж, я мала стати майже справжньою Юміко, такою ніжною і покірною, щоб заспокоїти Котаро. Мене це дратувало, але зовсім трохи. Бо ще мені було цікаво — як воно, бути такою жінкою? Піклуватися, думати тільки про його комфорт, коритися кожному його бажанню... Тієї ночі в мені було стільки ніжності та покірності, що навіть злий демон мене би не розкусив. Але я й сама отримала дещо таке, що поки не могла описати. Коли він провів пальцем по моїм губам, коли я відчула його руки на своєму новому тілі... Щоразу, коли Котаро торкався його, це було наче маленький феєрверк всередині мене, і я хотіла, відчувати це знову і знову.

Та за кожною ніччю приходить ранок. І на нас чекала розмова, що ми будемо робити далі. Адже моє існування треба було зберігати у таємниці. Для мене це не було важким завданням, я могла маніпулювати людьми за своїм бажанням. Складніше було б це пояснити Котаро, тому довелося погодитися на ці його ігри у таємниці. Добре, якщо так йому буде цікавіше.

Якийсь час я грала в цю гру, вдавала поступливість та ніжність, але це набридло мені. Сидіти весь день за гратчастими вікнами, вишивати чи писати листи до коханого — це все було надто нудно. А стримувати себе вночі, коли Котаро приходив до мене — важко. Адже тепер в мене було тіло, яке реагувало на кожний його дотик, відчувало пульсацію крові, вимагало втамування цієї дивної спраги... І одного разу я дала йому волю.

Наступного дня Котаро надіслав мені листа, в якому згадував наше минуле побачення і цитував якогось поета:

«В пітьмі нічній

Побачення з тобою

Не більш реальним видалось мені

Аніж ті сни,

В яких до тебе лину».

Певно, це мало здаватися дуже вишуканим, і я знала, що бідолашна Юміко була б від цього в захваті. Певно, вона б з невимушеною вишуканістю надіслала б йому вірш у відповідь. Наприклад, написала би на білому віялі, як у «Повісті про Гендзі», яку Юміко так любила. Але я не була Юміко.

Вона була молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашніми обов'язками. Могла зосередитися лише на одній задачі — дарувати насолоду Котаро. Мабуть, все це і приваблювало його в Юмі. В справжній Юмі. Але я не хотіла її наслідувати. Я воліла залишатися собою. І тому закинула ті заняття, які так любила Юміко. До того ж, не бачила сенсу у листуванні — всі ці поетичні вправи здавалися мені чимось штучним, тож я залишила цей лист без відповіді. Як і кілька наступних листів.

Спочатку Котаро дивувала моя поведінка. Він чомусь став вважати, що моє небажання підтримувати його куртуазну гру — це ознака байдужості. Почалися нарікання на мою нечувану холодність. Але у наступну ж ніч, коли він прийшов до мене, я довела йому, що це аж ніяк не холодність.

Так, потрохи він звикав до мене, а я до нього. Котаро був гарним, розумним, шляхетним — за мірками того часу та тієї культури. І він почав мені подобатися, по-справжньому, але я тоді навіть не знала, як назвати це почуття. Адже навіть банальна закоханість була для мене чимось неймовірно дивовижним.

Тим часом виникла ще одна проблема. Я могла довго приховувати свою сутність, але не хотіла. Та спрага, яку я не могла втамувати, гнала мене з дому. Я виходила на нічне полювання, хоча не мала фізичної потреби в цьому. Спочатку я ще намагалася робити це непомітно, потім перестала ховатися. Я розуміла, що Котаро рано чи пізно зацікавиться тим, куди я зникаю вночі. Він вистежить мене і все побачить. І я можу тільки здогадуватися, як він відреагує на це.

Спочатку ця думка навіть веселила мене. Але потім, коли я почала прив'язуватися до Котаро, вона вже лякала — адже я не хотіла втратити його прихильності. Якийсь час я думала, що якщо і побачить — я завжди зможу використовувати свою здібність змінювати спогади та маніпулювати думками, тож якось все залагоджу. Але потім вирішила, що я навіть хочу, щоб він про все дізнався та побачив мене справжню. Ось тоді ми й дізнаємося, чого варті всі ці вірші та зізнання у коханні.

Одної осінньої ночі Котаро мене вистежив. Було холодно, у повітрі відчувалося наближення зими, останні квіти у саду виблискували інеєм у місячному сяйві. В таку ніч мені не хотілося залишатися вдома. Та й Котаро не прийшов до мене того вечора, тож я вирішила вийти на полювання. І знайшла здобич — молодика, який повертався додому на підпитку. Я не збиралася вбивати його, лише забрати частину його життєвої енергії. Він навіть не зміг би вранці пригадати, що з ним трапилося.

Але ж ти і сам знаєш, як виглядає цей процес. Ніколи не забуду вираз обличчя Котаро, коли він побачив справжню мене... Ти, мабуть, краще за мене зможеш уявити його почуття.

Тривалий час після цього він уникав мене, хоча продовжував опікуватися нашим побутом. Адже свого часу він купив для себе і Юміко великий будинок із садом, і все це потребувало коштів на утримання та робочих рук, щоб давати всьому раду. Ні Юміко, ні я не займалися хатніми справами. В мене вистачало служанок — і тих простих жінок, які виконували всю роботу, і дівчат, які мусили бути моїми компаньйонками і складати мені компанію. Жінки були з числа сімейних слуг. Дівчат же Котаро відібрав з тих провінційних сімейств, які за ієрархією були нижче за нього. Вони любили Юміко, але водночас заздрили їй.