Розділ 17. Амалія

Твоя консультантка, чи як вона там себе називає, не обманула тебе щодо моєї природи. Таких, як я, називають йокаї, а ще точніше — амано-дзаку. Та ці назви... Вони для людей, вам вони потрібні, щоб ненавидіти нас або боятися.

Сама я свою природу зрозуміла не одразу. Адже в нас немає школи для йокаїв, щоб ми могли навчатися основам. Щось ти знаєш одразу, щось приходить з досвідом.

Я не пам'ятаю, як народилася. В цьому ми схожі на людей. Перше, що я усвідомила і можу тепер згадати — це голод. Такий сильний, що здавалося, ніби жодних інших почуттів не залишилося. Все, чого я прагнула — це вгамувати його. Це був інстинкт, я знала, що мені потрібно, і я вбивала, буду чесною.

Всі живі істоти, чию енергію я всотувала, спочатку здавалися мені однаковими. І так, не треба вірити старим казкам — я не п'ю кров і не їм людей. Мені потрібна лише життєва енергія, і зараз — набагато менше, ніж раніше. Я навчилася розуміти свої справжні потреби, хоча на це пішло багато часу. Ніхто не вчив мене, не пояснював, як все влаштовано. До всього доводилося доходити на практиці.

Так я згодом зрозуміла, що всі істоти різні. Що я можу читати їх як розкриту книгу, ба більше — можу керувати їхніми думками і вчинками. Будь-якої з них. Але люди... Вони були найбільш цікавими. Їхні емоції та думки виявилися набагато складнішими ніж я думала. Хоча насправді минуло чимало часу перш ніж я взагалі зрозуміла, що таке емоції і як вони вливають на людей. І відтоді мені захотілося відчувати те саме. Це як наркотик — спробуєш раз, і постійно хочеться повторювати.

Тепер я здатна відчувати майже все, я довго збирала різі емоції — як колекціонер. А коли зрозуміла, що люди відчувають біль, і також спробувала його відчути — я не могла вчиняти з ними так, як раніше, бездумно відкидаючи спустошені сосуди. Я перестала висотувати енергію повністю, брала лише стільки, скільки було потрібно.

Були й виключення. Забравши енергію, спустошивши тіло, я могла отримати його. А потім могла носити його так, як ваші жінки носять сукні. На якийсь час я ставала майже звичайною людиною, і це було цікаво. Але я намагалася вибирати тих, кому і так не судилося жити довго. Так було і того разу.

***

Був теплий весняний вечір. Місячне сяйво огортало квіти сакури, ніби його промені заплуталися у гілках і тепер намагалися вирватися з пастки. Того вечора я ніби народилася вдруге, і у певному сенсі так і було.