Розділ 17. Амалія

Твоя консультантка, чи як вона там себе називає, не обманула тебе щодо моєї природи. Таких, як я, називають йокаї, а ще точніше — амано-дзаку. Та ці назви... Вони для людей, вам вони потрібні, щоб ненавидіти нас або боятися.

Сама я свою природу зрозуміла не одразу. Адже в нас немає школи для йокаїв, щоб ми могли навчатися основам. Щось ти знаєш одразу, щось приходить з досвідом.

Я не пам'ятаю, як народилася. В цьому ми схожі на людей. Перше, що я усвідомила і можу тепер згадати — це голод. Такий сильний, що здавалося, ніби жодних інших почуттів не залишилося. Все, чого я прагнула — це вгамувати його. Це був інстинкт, я знала, що мені потрібно, і я вбивала, буду чесною.

Всі живі істоти, чию енергію я всотувала, спочатку здавалися мені однаковими. І так, не треба вірити старим казкам — я не п'ю кров і не їм людей. Мені потрібна лише життєва енергія, і зараз — набагато менше, ніж раніше. Я навчилася розуміти свої справжні потреби, хоча на це пішло багато часу. Ніхто не вчив мене, не пояснював, як все влаштовано. До всього доводилося доходити на практиці.

Так я згодом зрозуміла, що всі істоти різні. Що я можу читати їх як розкриту книгу, ба більше — можу керувати їхніми думками і вчинками. Будь-якої з них. Але люди... Вони були найбільш цікавими. Їхні емоції та думки виявилися набагато складнішими ніж я думала. Хоча насправді минуло чимало часу перш ніж я взагалі зрозуміла, що таке емоції і як вони вливають на людей. І відтоді мені захотілося відчувати те саме. Це як наркотик — спробуєш раз, і постійно хочеться повторювати.

Тепер я здатна відчувати майже все, я довго збирала різі емоції — як колекціонер. А коли зрозуміла, що люди відчувають біль, і також спробувала його відчути — я не могла вчиняти з ними так, як раніше, бездумно відкидаючи спустошені сосуди. Я перестала висотувати енергію повністю, брала лише стільки, скільки було потрібно.

Були й виключення. Забравши енергію, спустошивши тіло, я могла отримати його. А потім могла носити його так, як ваші жінки носять сукні. На якийсь час я ставала майже звичайною людиною, і це було цікаво. Але я намагалася вибирати тих, кому і так не судилося жити довго. Так було і того разу.

***

Був теплий весняний вечір. Місячне сяйво огортало квіти сакури, ніби його промені заплуталися у гілках і тепер намагалися вирватися з пастки. Того вечора я ніби народилася вдруге, і у певному сенсі так і було. Я вперше почала дивитися на світ очима людини. Вперше почала відчувати щось, проте сама не могла б сказати що саме.

Бідолашна дівчина... Так, її мали стратити, тож вона все одно померла би. В певному сенсі я навіть подарувала їй безсмертя, бо вона могла жити стільки, скільки я буду вважати за потрібне.

Було вже пізно, я не очікувала когось зустріти у тому затишному куточку, де можна було милуватися цвітінням. Мене ніби щось вело сюди, здавалося, що я маю незакінчену справу, і я подумала, що це говорить душа тієї дівчини. Я згадала історію тієї дівчини. ЇЇ заарештувала ще взимку, і вона благала всіх богів, щоб суд затягнувся до весни. Вона мріяла востаннє побачити цвітіння сакури. Минуло кілька днів після її фізичної смерті, але від моменту як я прийшла до тями — значно менше. Я погано пам'ятала, що робила.  Невиразно пригадувала вечірні полювання, зустріч з новим ворогом... Такого зі мною ще не було. Але я й ніколи доти не захоплювала чуже тіло надовго. Тепер же я нібито вчилася жити.

Як я вже казала, було пізно, і я гадала, що тут нікого не буде. Але біля сакури стояв чоловік к темному кімоно. Рожеві пелюстки осипали його дощем.

При місячному сяйві я бачу так само ясно, як ви при сонячному світлі. І я побачила, що це вродливий молодий самурай. А раніше я навіть не замислювалася над тим, кого можна назвати вродливим. Але цього разу, варто мені було тільки подивитися на юнаку, як моє серцебиття прискорилося. Промайнули розмиті спогади, ніби я бачила його раніше. Тобто не я, а та дівчина.

Юнак здавався сумним, і я почала здогадуватися, чому саме. Ні, я точно знала, за ким він сумує і кого згадує тут, під сакурою. Звісно, було дуже необачно показуватися йому, адже він знав ту дівчину і кохав її. Але щось в мені змушувало підійти до нього.

Я знала його думки — могла читати їх, як думки будь-якого смертного, і в цьому не було нічого нового. Але дещо змінилося. Тепер я могла зчитувати його почуття і розуміти їх. З власними почуттями все було набагато складніше. Я б не могла їх описати, але вони дуже сильними.

— Невже це ти? — він сказав це, тільки почувши мої кроки, навіть ще не побачивши мене.

— Так, я прийшла.

— Як обіцяла мені тоді?

— Саме так.

— Де ти була? Після того як... — він не зміг договорити.

— Я сама не знаю, — і це була майже чесна відповідь. Бо я і сама не знала, як все відбувається. Це було дивне відчуття. Все навколо було дивним.

— Ходімо, — сказав самурай, і я пішла за ним...

Можливо, ти чув колись легенду про самурая, який провів ніч із привидом коханої. Але легенди ніколи не кажуть правди. Все було зовсім інакше.

Так, я пішла за ним того вечора, і жодного разу не пожалкувала про це. Тому що саме Котаро змінив моє життя, до цього я просто існувала та не могла зрозуміти цього.

Тієї ночі ми майже не розмовляли. Та в цьому й не було потреби. І не тільки тому, що я могла читати його думки чи розуміти почуття. Я сама почала відчувати. Відчувати його бажання — і разом з цим відчувати свої.

Так, я і раніше, коли брала чуже тіло, могла відчувати щось. Знала, чого бажають чоловіки та жінки, але вважала це примітивними інстинктами, завдяки яким вами так просто маніпулювати. Цього разу було складніше. Я наче опинилась у самому серці урагану, що вирував навкруги. Цей ураган складався з дуже сильних, суперечливих почуттів та бажань, які викликали в мені такі ж самі почуття та бажання.

А ще я зовсім інакше відчувала світ навколо себе. Ніби нарешті почала робити це усвідомлення. Аромат весни, що його доносив крізь прочинені двері легкий вітерець, прохолодний шовк кімоно, гладка поверхня чашки... Те, як пальці Котаро переплітаються з моїми... Він ніби не довіряє власним відчуттям. Відсувається, розглядає мене, наче бачить, що я вже не його Юміко.