Розділ 16. Марко

Я не одразу збагнув, що має на увазі Тамара. Спочатку мені здалося, що це такий не дуже вдалий жарт. Я навіть недовірливо посміхнувся. Та раптом відчув, що тут щось не так. Я подивився на Тамару уважніше і побачив, як темніють її очі, наче темрява просочується через них назовні. Як майже тане її обличчя, відкриваючи за ним інше, не менш примарне, а за ним ще одне... Мені здалося, що й мене затягує кудись у темряву... А потім все знов стало нормальним, наче й не було нічого. І  знов сидів на дивані у затишній вітальні, де пахло кавою та печивом.

— То Ви теж амано-дзаку?

— Ні, любчику, я з іншої родини, та це не має відношення до нашої справи. Давно нікого зі своїх не бачила, відколи мене привезли сюди танкером з Осаки.

Тамара зітхнула.

— Це довга і трохи сумна історія, та зараз це неважливо. У тебе, любчику, гадаю, ще багато питань.

— Так. Наскільки вона небезпечна для мене і взагалі для людей? І що їй від мене потрібно?

— Спершу скажи, як давно ви з нею знайомі?

— З Амалією? Не дуже давно, з квітня чи травня.

— Цього було б цілком достатньо, щоб нашкодити тобі, тож гадаю, що для тебе вона безпечна. Хотіла б щось зробити — вже б зробила. Ба більше, гадаю, вона навіть не намагається читати твої думки, інакше б знала, куди ти сьогодні зібрався, і до мене б ти просто не дійшов. А от що їй від тебе потрібно... — Тамара стенула плечима. — Це, любчику, цікаве питання. Взагалі оні (так в Японії називають демонів) можуть відчувати дуже сильні емоції. Вони рідко щось відчувають до людей, бо розглядають їх більше як здобич. Проте бувають і виключення з правил. Можливо, це саме такий випадок, і ти їй подобаєшся.

Деякий час ми мовчки пили каву. Вона майже охолола та все одно була смачна. Із запізненням я зрозумів, що в цьому домі краще було б нічого не їсти і не пити, бо господиня могла й підмішати щось у каву чи печиво. Можливо, саме через це я й побачив те, що побачив. Та щось мені підказувало, що це не так. Тобто на перший погляд все це скидалося на якесь божевілля, але ж був ще щоденник Дарії...

— Скажіть, а для інших вона може бути небезпечною?

— О так, любчику, звичайно. Вона ж якось здобула людське тіло (і напевно привабливе). Таким як вона треба багато сил, щоб існувати у людській подобі тривалий час. А у великому місті в неї є простір для полювання.

— І що мені з цим робити? — Гадаю, це питання прозвучало надто жалісно.

— А це вже, любчику, твій вибір. Можеш просто перестати з нею зустрічатися, а я дам тобі амулети, які захистять від її здатності керувати твоїми вчинками. Можеш відчути себе героєм та знищити її, це цілком можливе. Але я гадаю, що ти її кохаєш, так?

— Я гадав, що кохаю. Та що як це вона вклала в мене ці думки?

— Гарантій нема, так. Але зміг би ти зашкодити... Чи краще так: зміг би її знищити — припустимо, я дам тобі для цього зброю?

— Ні в якому разі.

— Ну тоді ти можеш перевірити, наскільки реальні твою почуття. Маю для тебе обереги — сьогодні із знижкою. — Тамара підморгнула мені і весело всміхнулася. І саме цієї миті мені стало по-справжньому страшно.

***

 Я зробив все, що радила Тамара, хоча й не вірив у те, що вона казала. Все це здавалося цілком логічним, поки я сидів у тій дещо дивній вітальні, дивився на обереги і слухав консультантку (чи краще сказати — відьму?) Та коли я підвішував стрілу над дверима, то почувався справжнім бовдуром. Чому я взагалі вирішив, що всі ті химерні істоти з книжки справді існують? що я бачив щось справжнє, а не якісь фокуси? Може, Тамара взагалі гіпнотизерка та шахрайка?

Зрештою, то ж була Амалія — витончена співрозмовниця і талановита художниця. Дівчина з ніжними руками, чиї дотики змушували моє серце битися швидше. Дівчина з легкою ходою — такою, ніби Амалія летіла над землею, повз міський гамір і бруд, не торкаючись їх. Дівчина з поглядом, сповненим кохання. Так, вона не була ідеальною, я бачив усі її вади, інколи Амалія поводилася трохи дивно, та вона була незвичайною. А що ще мені треба було знати про неї?

Та внутрішній голос казав мені, що Тамарі варто повірити, і я старанно розвішував хатою ті екзотичні обереги. І тільки-но закінчив кріпити останній, як прийшла Амалія. Я очікував, що вона запитає про обереги — їх важко було не помітити, а Амалія завжди була спостережливою. Та, вона, здається, не звернула на них уваги і спитала лише:

— Отже, ти був у неї?

У її голосі не було гніву чи роздратування. Не було й справжньої цікавості, бо вона й так знала відповідь. Але у голосі Амалії звучало розчарування. І від цього мені стало ніяково, наче я й справді зробив щось погане.

— Звідки ти знаєш? — заперечувати щось вже не мало сенсу.

— О, я її відчуваю. Цей запах неможливо замаскувати, а вона й не надто старалася. Це ж вона порадила обереги?

— Так, це Тамара.

— Багато з тебе витягла? Можеш не відповідати, здогадуюся, що чимало. А вона ж знала, що на мене це не подіє.

Амалія посміхнулася, але очі її залишилися сумними.

І від цього мені стало ніяково, наче це я зробив щось погане або приховував щось від своєї дівчини.

— Я знала, що треба поговорити з тобою ще до того, як тобі розповість хтось інший.

— Наприклад, Дарія?

— Так, і вона також. — Амалія зітхнула. — Та не дивись ти на мене так, я її не вбивала, тільки налякала. І я б навіть цього не робила, якщо дурне дівчисько не намагалося мені погрожувати.

Амалія підійшла до вікна. Надворі було темно, але вже ввімкнулися ліхтарі, і було видно, як в їхньому світлі мерехтять сніжинки. Деякий час дівчина стояла мовчки, спостерігаючи за цим мерехтінням. Її обличчя залишалося незворушним, а чорні очі нагадували про безодню, яка вдивляється в тебе. Саме зараз Амалія більш ніж коли-небудь до цього нагадувала істоту з японських легенд. А потім вона сказала:

— Я розумію, ти не довіряєш мені і маєш на те право. Гаразд, я розповім тобі дещо. я ще нікому про це не розповідала. Та й хто б міг мене зрозуміти?