Розділ 16. Марко

Я не одразу збагнув, що має на увазі Тамара. Спочатку мені здалося, що це такий не дуже вдалий жарт. Я навіть недовірливо посміхнувся. Та раптом відчув, що тут щось не так. Я подивився на Тамару уважніше і побачив, як темніють її очі, наче темрява просочується через них назовні. Як майже тане її обличчя, відкриваючи за ним інше, не менш примарне, а за ним ще одне... Мені здалося, що й мене затягує кудись у темряву... А потім все знов стало нормальним, наче й не було нічого. І  знов сидів на дивані у затишній вітальні, де пахло кавою та печивом.

— То Ви теж амано-дзаку?

— Ні, любчику, я з іншої родини, та це не має відношення до нашої справи. Давно нікого зі своїх не бачила, відколи мене привезли сюди танкером з Осаки.

Тамара зітхнула.

— Це довга і трохи сумна історія, та зараз це неважливо. У тебе, любчику, гадаю, ще багато питань.

— Так. Наскільки вона небезпечна для мене і взагалі для людей? І що їй від мене потрібно?

— Спершу скажи, як давно ви з нею знайомі?

— З Амалією? Не дуже давно, з квітня чи травня.

— Цього було б цілком достатньо, щоб нашкодити тобі, тож гадаю, що для тебе вона безпечна. Хотіла б щось зробити — вже б зробила. Ба більше, гадаю, вона навіть не намагається читати твої думки, інакше б знала, куди ти сьогодні зібрався, і до мене б ти просто не дійшов. А от що їй від тебе потрібно... — Тамара стенула плечима. — Це, любчику, цікаве питання. Взагалі оні (так в Японії називають демонів) можуть відчувати дуже сильні емоції. Вони рідко щось відчувають до людей, бо розглядають їх більше як здобич. Проте бувають і виключення з правил. Можливо, це саме такий випадок, і ти їй подобаєшся.

Деякий час ми мовчки пили каву. Вона майже охолола та все одно була смачна. Із запізненням я зрозумів, що в цьому домі краще було б нічого не їсти і не пити, бо господиня могла й підмішати щось у каву чи печиво. Можливо, саме через це я й побачив те, що побачив. Та щось мені підказувало, що це не так. Тобто на перший погляд все це скидалося на якесь божевілля, але ж був ще щоденник Дарії...

— Скажіть, а для інших вона може бути небезпечною?

— О так, любчику, звичайно. Вона ж якось здобула людське тіло (і напевно привабливе). Таким як вона треба багато сил, щоб існувати у людській подобі тривалий час. А у великому місті в неї є простір для полювання.

— І що мені з цим робити? — Гадаю, це питання прозвучало надто жалісно.

— А це вже, любчику, твій вибір. Можеш просто перестати з нею зустрічатися, а я дам тобі амулети, які захистять від її здатності керувати твоїми вчинками. Можеш відчути себе героєм та знищити її, це цілком можливе. Але я гадаю, що ти її кохаєш, так?

— Я гадав, що кохаю. Та що як це вона вклала в мене ці думки?

— Гарантій нема, так. Але зміг би ти зашкодити... Чи краще так: зміг би її знищити — припустимо, я дам тобі для цього зброю?

— Ні в якому разі.

— Ну тоді ти можеш перевірити, наскільки реальні твою почуття. Маю для тебе обереги — сьогодні із знижкою. — Тамара підморгнула мені і весело всміхнулася. І саме цієї миті мені стало по-справжньому страшно.