Розділ 15. Марко

Магазин, у якому я замовив книгу, гордо іменувався езотеричним супермаркетом. Насправді це був невеликий магазин на розі Рішельєвської та Поліцейської. Езотерична крамниця мала дві торгові зали, які нагадували чомусь печеру скарбів. Можливо, через фальшиву позолоту на китайських статуетках, сяючі кристали та численні обереги і талісмани різних культур. Можливо, через аромат — східні пахощі, щось солодкаве, екзотичні прянощі та чай (і не дивно, окреме маленьке приміщення торгувало саме різними сортами чаю, тут навіть був маленький столик для відвідувачів).

Коли я доїхав до магазину, був ранній вечір, і покупців було навіть забагато як для невеликого приміщення. Жінка середнього віку обирала колоду таро, а її подруга цікавилася рунами. Літні чоловіки купували книжки про східні езотеричні практики, а дівчата-студентки (всі троє у чорному) роздивлялися воскові свічки у вигляді фігурок Санта-Муерте.

Я забрав своє замовлення, а ще купив ілюстровану збірку японських казок та легенд, і вже збирався піти, коли мене зупинила літня пані. Я не помітив її раніше, можливо, вона була у чайному кутку. Важко було сказати, скільки їй років.

Серед мешканців нашого міста завжди був типаж, який я називаю «стара одеситка». Найчастіше це літні пані, яким до всього є діло, але деякі жінки стають такими ще до досягнення пенсійного віку. Їх легко можна впізнати — виразний макіяж, яскраві сукні, масивні прикраси і повна відсутність уявлення про особисті кордоні.

Вони радо розповідатимуть, як пройти до моря, будуть однаково палко обговорювати політику та особисте життя своїх друзів і родичів з будь-ким, хто погодиться їх слухати. Вони дуже швидко знаходять собі жертву в громадському транспорті і часто починають розмови з риторичних питань.

Ця жінка була вдягнена у широченні чорні штани та сорочку зі штучного шовку — синю с яскраво-рожевими трояндами. Фарбоване біляве волоссі зібране у вигадливу високу зачіску. Очі підведені чорни олівцем, на губах — червона помада. Звучить якось не дуже, та жінка виглядала навіть гармонійно, особливо для цього місця.

— Юначе, я бачу Вас цікавить японська культура?

Ну ось, почалося. Але сперечатися я не міг.

— Ну так, цікавить.

— Ви знаєте, я все життя нею захоплювалася. З професійної точки зору, звичайно.

А це вже цікаво. Хто вона? Перекладач? Художниця?

— А от Вас вона має цікавити з практичної точки зору, від цього залежить Ваша безпека. Я це бачу, юначе, бо це видно тим, хто знається на таких речах.

— Я не розумію...

— Так, поки що не розумієте. Давайте так — Ви прочитаєте цю книгу, і якщо у Вас виникнуть питання (а вони виникнуть), зателефонуєте мені. Бо я знаю, чим Вам допомогти.

І жінка витягла із сумочки картку — «Тамара Бейфер, консультант» писалося на візитці.

— Консультант?

— Ну не писати ж «ворожка» чи «відьма»... — Тамара мені підморгнула, а я подумав, що це виглядає якось, ммм, крінжово.

Я взяв картку, але подумав, що ідея звернутися до якоїсь ворожки, навіть якщо вона називає себе консультантом, мені не подобається.

Та коли я прочитав книгу, то змінив думку. В мене було надто багато питань. І добре, що я купив також ту збірку легенд. Бо Амалія, звісно ж, знайшла в мене книжки. Можливо, якби я не читав того щоденника, то не звернув би уваги... Але зараз навіть її просте питання, навіщо мені ті книжки, видалося мені трохи зловісним. Я збрехав, що хочу більше дізнатися про японську культуру, та не думаю, що зміг переконати Амалію. Вона глянула на мене так, що мені стало якось ніяково. На мить мені здалося, що її очі затопило темрява, і я відвів погляд. А за мить Амалія вже посміхалася мені і казала, що всі ті легенди — бабусині казки, на які в сучасній Японії ніхто не звертає уваги.

Я вмовляв себе, що це пусте. Проте книга викликала багато питань, і я все ж вирішив звернутися до Тамари. Бо що мені втрачати? Хіба що гроші за її послуги. Тож я зателефонував і домовився про зустріч.

Консультантка приймала в себе вдома. Мешкала вона в старому будинку на вулиці Богдана Хмельницького, у самому серці Молдаванки. Це чомусь заспокоювало, бо якби ворожка мешкала десь у новобудові або у радянській «панельці», це виглядало б зовсім сумнівно.

Колись будинок виглядав, мабуть, респектабельно, та ті часи давно минули. Він потребував ремонту і то якомога швидше, бо ліпні прикраси з балконів у будь-який момент могли впасти на голову необережному перехожому.

Квартира Тамари була на другому поверсі. Темна площадка та старовинні масивні двері наводили на думку, що за ними я знайду квартиру, захаращену старим мотлохом, із запахом пилу, риби та котів.

Та натомість опинився у дуже затишній та сучасний оселі. Справа по коридору двері вели до кухні — там пахло кавою, ваніллю та якимось солодкими фруктами. Двері були прочинені. і я побачив охайний робочий стіл з яскравою цератою та поличку з маленькими слоїками для спецій. Під поличкою було прибито гачки з силіконовими формами для випічка.

Двері зліва вели у вітальню — простору, з високою стелею. Стіни було пофарбовано у блідо-зелений колір, на високих вікнах — смарагдового відтінку фіранки. Новенький зручний диван та крісла, поміж ними — кавовий столик, на якому лежав планшет... В цій кімнаті не було нічого, що могло б асоціюватися з ворожінням,  крім колоди таро, що лежала поряд з планшетом, та масивної книжкової шафи у кутку кімнати — старовинні фоліанти на полицях тьмяно виблискували трохи потертими золотими літерами на корінцях.

— Я бачу, Ви здивовані? Очікували на щось більш магічне? — голос Тамари звучав насмішкувато.

— Так, мабуть на кришталеву кулю та опудало крокодила чи щось таке.

— Ну, кришталева куля в мене є, — Тамара показала на підвіконня, і я побачив круглий предмет, накритий простою білою серветкою. — Крокодила також маю, порцелянового, ось там на поличці. Все інше тільки шкодить бізнесу.

Я не знав, що на це відповісти. Все сьогодні здавалося якимось химерним. Тамара величним жестом запросила мене влаштовуватися на дивані, а сама вийшла на кухню. Та не встиг я роздивитися брошури та карти на кавовому столику, як господиня вже повернулася — з дерев'яною тацею, на якій парували дві філіжанки кави та стояла тарілка з печивом.