Розділ 13. Марко

Тут було тихо. Надзвичайно тихо. Мені здавалося, зо навіть звук моїх кроків тане у вологому повітрі. Це був тихий старий сад. Дерева та кущі давно розрослися і виглядали дещо загрозливо, ніби вони були воїнами армії, що взяла в облогу двір та старий будинок у японському стилі. Стеблі бамбука виросли такими високими, що створювали цілі стіні. Декоративні камені прикрасив смарагдовий мох. Штучні пагорби просіли, доріжки втратили свою первісну геометрію, а темна поверхня ставку виглядала майже зловісно.

Я вже бував тут — і сад, і будинок здалися мені знайомими. Я вже бачив їх уві сні. Та цього разу все виглядало настільки реальним...

На перший погляд, в саду та будинку нікого не було, але я відчував, що хтось за мною спостерігає. Я не міг сказати, звідки виникло те відчуття, та я точно знав, що спостерігач не бажає мені добра. Його погляд був холодним та пронизливим, ніби він сканував мене. Я відчував це шкірою.

— Хто ти? — мій голос видався мені чужим і надто хрипким, але я сподівався, що він звучить досить впевнено.

— А це має значення? — голос був таким само холодним, як і погляд.

— Ні, якщо скажеш, чого тобі треба від мене.

— Мабуть, це тобі від мене чогось треба, адже ти зараз у маєтку моєї сім'ї.

— Я не знаю ні тебе, ні твою сім'ю.

— Але приходиш сюди вдруге. Гадаю, ти хотів би дещо дізнатися, в тебе, мабуть, є питання...

— Я знаю все, що мені треба... — я знову не впізнав себе у цій зухвалій заяві.

Раптом пролунав сміх — холодний и образливий.

— Це ти так гадаєш. Але спитай себе, як добре ти знаєш тих, хто тебе оточує. Спитай зараз, доки не сталася біда.

Я вже збирався відповісти, але поки ми розмовляли, небо потемніло, здійнявся вітер, десь далеко пролунав грім. Навколишній світ ніби здригнувся, а тоді я прокинувся.

Цей сон зіпсував мені настрій з самого ранку. Цілий день я не міг сконцентруватися на буденних справах, згадував цю фразу про оточення та про біду. А ввечері я дізнався про смерть Дарії від одного з наших спільних знайомих. Він написав мені у мессенджер. Мовляв, я знаю, тобі було боляче, коли вона тебе кинула, але ти маєш знати. Так ось що вона всім розповідала — що це вона мене кинула? Байдуже. Але в цьому була вся Дарія з її постійною роботою на публіку. Знайомий сказав також, що Дарію було вбито і що поліція цікавиться її особистим життям. "Гадаю, що головним підозрюваним в них є Артем, начебто він це зробив з ревнощів". Але я в цій версії дуже сумнівався. Артем був не з тих людей, в яких палають такі вогненні пристрасті.

***

Звісно ж, мені довелося говорити з поліцією. Я не запам'ятав прізвище слідчого, тільки його манеру постійно звірятися з записами. Взагалі він був настільки схожим на тих слідчих, що їхню роботу показують в серіалах, що це могло б здаватися навіть кумедним, якби не такі сумні обставини. Я ще не встиг остаточно усвідомити, що трапилося, і тому розмова проходила ніби в тумані. Так, Дарію було вбито, але я не розумів, чого від мене хотів слідчий.

Так, у нас з Дарією був короткий роман. Так, вона зраджувала мене, і то з моїм другом.

— Але знаєте, коли я про це дізнався, то навіть відчув полегшення.

— Чому?

— Перед цим я зрозумів, що не міг відповісти взаємністю на її почуття до мене, готувався до неприємної розмови, почувався негідником, що скористався дівчиною. А виявилося, що це вона використовує мене, тож не маю жодних зобов'язань...

— А ваш друг? Він як ставився до цієї ситуації?

— До чого? До нашого роману? Ревнував, звісно. Вважав, що я не заслуговую на таку дівчину. А якщо ви маєте на увазі наш розрив — не знаю, ми з ним мало спілкувались останнім часом. Гадаю, Вам краще спитати у нього.

— А як Ви гадаєте? Він міг ревнувати і після вашого розриву? Якщо вважав, що Дарія і досі у вас закохана?

— Розумієте, це все лише припущення, я нічого не знаю про їхні стосунки, і мені вони дійсно вже нецікаві, бо в моєму житті з'явилася інша дівчина.

— Так, звісно, Амалія, — слідчий знов звірявся з нотатками, значить, він уже з деякими із наших знайомих розмовляв. — Дарія про неї знала?

 — Вона знала, так, побачила її, коли приходила сюди на початку листопада.

— А до того моменту?

— Мабуть, щось підозрювала, так, бо з Амалією я познайомився давно, і деякий час ми просто спілкувалися в мережі.

— Як все заплутано... Молодість, молодість... Ну гаразд, я маю це спитати. А де ви були минулої пятниці, ввечері, десь з восьмої години до півночі?

— Ми грали у нашому клубі в «Мафію». Я був з друзями та з Амалією. Після гри ми ще відсвяткували нашу перемогу та розійшлися десь о другій.

— Гадаю, є свідки, що можуть це підтвердити.

— Я можу запитати? Як саме померла Дарія?

— Трохи дивне запитання. Її було вбито. Але ось подивіться на це.

Слідчий дав мені файл із якимось світлинами. Він уважно дивився на мене, мабуть, хотів перевірити мою реакцію.

Так, на світлинах була Дарія, в смерті така ж гарна, як у житті. Але бліда, дуже бліда. слідчий щось казав, що рана була єдина, на шиї, але на більшості світлин її не було видно — її прикривали пасма світлого волосся.

Я розумів, що слідчий спостерігає за моєю реакцією. Можливо, треба було якось яскравіше демонструвати свої емоції. Не знаю, вдавати гнів, чи щось таке. Можливо, треба було показати, що я шокований цими світлинами. Але я відчував тільки сум. А ще було якесь тривожне відчуття. І це стосувалося не тільки Дарії. Бо я вже чув про щось подібне — та давня розмова з Дарією, коли вона розповідала про вбивства. Тіла як пусті оболонки... Так, вона щось казала про те, що впізнання робили по ДНК, але це могло бути частиною міської легенди або банальними плітками, бо звучало надто жахливо.

Але ж ось вона, пуста оболонка. І хоча уява малювала калюжі крові, в реальності цього не було. Лише декілька червоних плям на улюбленій рожевій сукні Дарії. В усьому іншому тіло виглядало неушкодженим, ніби хтось обережно висмоктав з нього кров.