Розділ 11. Амалія

В мене ніколи не було справжнього побачення. За тих часів, коли світ і я були юними, все було трохи інакше, можна і так сказати. Напевно, у Амалії їх було багато, але я не хотіла копирсатися в її спогадах, щоби у мене не було з чим порівнювати це. Проте треба ж було дізнатися, як треба поводитися у таких випадках, тож я переглянула два чи три ромкоми та купила на Yakaboo ще декілька популярних книжок. Після такого невеличкого дослідження я не була впевнена, що мені сподобається побачення як в кіно.

Люди ходять на побачення з різними цілями, але в ідеалі — щоб гарно провести час та краще пізнати одне одного. Не наш випадок. Бо для мене Марко і так був відкритою книгою, і я не хотіла, щоб він краще пізнав справжню мене. Можливо, колись у майбутньому, не тепер. Але в мене з'явилась ідея. І я запропонувала дещо краще, ніж романтична вечеря в ресторані. Ми могли би пройтися старим містом і показати свої улюблені місця.

Це була чудова прогулянка. Почали з Кірхи, де на кованій огорожі вже червоніло листя дівочого винограду. В той день там проводився фестиваль історичного фехтування, було багато людей, які прийшли підтримати спортсменів або просто подивитися шоу. У повітрі пахло смаженими каштанами, кавою, металом, що нагрівся під променями осіннього сонця. Ми дивилися турнір, стріляли з майже справжніх луків, слухали середньовічну музику і навіть вчилися танцювати старовинні танці. Було весело, я ще ніколи не відчувала такої легкості, бо ніколи й не намагалася веселитися.

Я знала, що Маркові тут подобається, але сказала, що це моє улюблене місце. І в той момент зрозуміла, що так воно і є.

Але наша прогулянка мала продовжуватися, і ми пішли Дворянською до Садової, а дорогою я показала свій улюблений двір — я справді любила цей куточок старої Одеси. З Садової спустилися на Преображенську, звідти дійшли до бульвару, і стоячи на Тещиному мосту довго дивилися на порт. На місто опускалися жовтневі сутінки, вітерець ставав прохолодним, але йти до переповненої кав'ярні не хотілося.

— Порт гарний у будь-яку погоду, — сказала я. — Можу дивитися на нього вічність.

Я чекала якогось банального компліменту, я майже чула, як Марко скаже щось на кшталт "Це ти дуже гарна", що зіпсує цю мить. Але він наче відчув мій настрій. Замість сумнівного компліменту Марко поцілував мене, і я зрозуміла, що насправді цього і хотіла.

Той вечір був ідеальним. А за ним були другий, і третій. Я могла би зробити ідеальним кожен з них. Адже люди завжди роблять те, чого я він них хочу — якщо я прикладу зовсім трошки зусиль. Але я не хотіла, щоб і Марко робив так само. Від початку нашого знайомства я залишала йому більше власної волі, ніж іншим.І він жодного разу мене не розчарував.

***

Можливо, це люди і називають щастям. Мені важко це зрозуміти, бо я ніколи такого не відчувала. Від того моменту, коли я вперше побачила світ, моїми найяскравішими відчуттями були голод та спрага, які неможливо було подолати, притлумити їжею або водою. Я всотувала людські відчуття, їхню життєву енергію, це робило мене сильнішою, і на якийсь час мені ставало легше. До того вечора, коли я вперше відчула себе людиною.

Та зараз все було інакше. Бо я і була майже людиною. Відчувала смаки, аромати, доторки так, як їх відчуває людина. Я могла уявити себе звичайною дівчиною, у якої є улюблена робота, затишна квартира, цікаве хобі.

Яка зустрічається з хлопцем на ім'я Марк. І так, саме він якраз і не був звичайним. Марко цього не розумів, але він бачив та відчував набагато більше, ніж здатна пересічна людина. Він заганяв все побачене у глибини підсвідомості. Але я сподівалася, що зможу колись відкритися йому – коли він буде до цього готовим.

***

Наприкінці жовтня на Заході святкують Хелловін. В Одесі також кав'ярні та крамниці прикрасили різьбленими гарбузами, книгарні почали пропонувати добірки містичних історій та горрору, а клуби анонсували вечірки. Там, звідки я родом, є схоже свято — Обон. Але його святкують у серпні, і воно не є таким карнавальним, як тут. На Заході люди забули суть Хелловіну, а дарма. Я відчуваю це, бо бачу те, чого інші бачити не можуть. Але Маркові подобається це свято, і ми вирішили влаштувати тематичний кіномарафон. Тож того вечора я збиралась до Марка.

З ранку в мене виникло дивне передчуття. Я відчувала, що має щось стати — люди називають це інтуїцією, дивно, якщо вони можуть відчувати хоч щось з того, що відчуваємо ми.

Я вийшла з дому у сутінках. На дворі було тихо, тільки доносився шум з проспекту з його численними кав'ярнями, цукернями  та магазинами. Ліхтарі ще не ввімкнули, тож під деревами, що росли вздовж огорожі дитячого садка, було темно. Я бачила тільки, як ворушаться тіні, проте не боялася їх. Не злякалася і тоді, коли побачила у темряві знайомий силует у самурайських обладунках. Інугамі, мій давній ворог, жорстокий воїн з головою пса. Так, я не боялася його, але не очікувала, що зустріну знов, і це виявилося неприємним сюрпризом.

— А, це ти... Ну звісно, кого ще я б могла зустріти на місцевому святі нечисті. Веселого Хелловіну!

— Ти навчилася жартувати, — прогарчав інугамі. — Гадаєш, я в гуморі для приємної бесіди?

— Гадаю, що ти й сам знаєш, що я сильніша за тебе. Вбити мене не вдасться, тож залишається тільки бесіда.

— Поки що не вдасться. Але так буде не завжди. Якщо тільки ти не наважишся на ще одне вбивство, а потім на ще одне... Ти до цього готова?

— Ти навіть не уявляєш, на що я готова, аби позбутися тебе.

— Уявляю. Я ще пам'ятаю, як ти спробувала вбити мене — але як бачиш, я все ще тут.

— І що я зробила не так?

— Ти справді вважаєш, що я про це розповім? — Ця істота з головою пса навчилася певної іронії. Це виглядало якось неприродно навіть для інугамі. Проте я так і не розуміла, чого йому зараз треба. Мій ворог стояв нерухомо і навіть не думав витягати катану, а він був дуже вправним фехтувальником.