Розділ 10. Марко

Коли Дарія і Артем пішли, я відчув полегшення. Злості не було. Поглянув на ліжко із зім'ятими шовковими простирадлами, що їх купила Дарія. Мені вони ніколи не подобалися — безглуздя якесь, надто темні, надто незручні, абсолютно недоречні в моєму домі ще й надто дорогі (оплатив їх, звісно, я, бо це ж типу не для Дарії особисто). Слід було викинути їх, але хай Дарія забирає, якщо вони їй подобаються.

Я подумав, що в мене могли залишитися й інші речі Дарії, що вона в мене регулярно нібито забувала. Пройшовся кімнатами — і речей набралося багато, цілий великий бокс з "Нової пошти". Тут було все, що завгодно, від блисків для губ до запасної складної парасольки. Додав до цього декоративні подушки з принтами, що їх Дарія обожнювала, а тихо терпів, і цілу купу різного мотлоху з кухні — "Бо в тебе ніколи нічого не має з необхідного приладдя" та "Дай тобі волю, і ти б залишив одну таріль, одне горнятко та одну виделку".

Кілька місяців — та її сліди тут усюди. Хай тепер все це буде у Артема, йому і віддам. Хочу побачити його обличчя. Ні, він у себе до такого не допустить, з ним такі фокуси ще ніколи не проходили. Зі мною раніше також, але з іншої причини — я ніколи не прагнув серйозних та тривалих стосунків.

Чи щось змінилося зараз? Хіба погано жити самому? Чи прагну я таких стосунків? Я не знав відповідей на ці питання. Кілька днів я насолоджувався свободою. Віддав Артему бокс з речами Дарійки — ми обидва відчували незручність та майже не розмовляли.

Наступного вечора я повертався з роботи та побачив Амалію, яка, певно, також поверталася додому. Я відчув, що скучив за нею, хотів наздогнати, але не вийшло. Був початок жовтня, дні стали коротшими, і в сутінках  я не помітив, звідки виринув знайомий рудий пес.

— Привіт друже. Ти навіть налякав мене. Як справи?

Звісно, пес нічого не відповів. Він сів прямо переді мною та подивився на мене так, ніби хотів би сказати щось важливе. В нього були темні, майже людські очі, і я готовий був заприсягтися, що в них відчувається сум.

Коли я відвів очі від Рудого (як я його вирішив називати), Амалія вже зникла. Прикро.

— Ти загубився? — спитав я його. Нахилився ближче і побачив шкіряний нашийник з якимось тисненими символами, але ніякого медальйона з адресою чи контактами. Не встиг я вирішити, що з цим робити, як пес почав повільно відступати, все ще не відводячи від мене погляду, а потім зник у темряві. На мить мені здалося, що я бачу жіночу фігуру, яка ніби спостерігала за нами здалеку. Але, напевно, то були тіні осіннього вечора.

Того дня я зрозумів, що можу втратити дещо важливе. Амалія не йшла з моїх думок з того моменту, коли я розірвав стосунки з Дарією. Ці думки не були нав'язливими, вони ніби створювали фон моїх звичайних справ. Я робив щось і думав: "А було б добре розказати про це Амалії". Бачив гарне видання японських легенд з ілюстраціями і думав, що це якраз у стилі її робіт. Це було дивно, бо ми не так часто спілкувалися. Але саме Амалія того вечора підштовхнула мене до такого радикального вчинку як розрив стосунків.

Вночі мені наснився дивний сон. Я був у саду, дуже гарному, але трохи занедбаному. Колись це був традиційний японський сад, але зараз вже важко було розгледіти первісний задум того. хто його створював. Був ранок, сад був оповитий легким серпанком, але гуляти його стежками було приємно.

Скоро я вийшов до невеликого будинку, також у японському стилі. Було видно, що в ньому давно ніхто не живе.

Але біля будинку я побачив дівчину у елегантному рожевому кімоно. Вишивка на ньому була дуже гарна та витончена, але всі кольорі здавалися трохи збляклими, ніби цій шовковій тканині було багато років.

Дівчина повернулась до мене. Я не знав її, ми ніколи не зустрічалися, але щось у її обличчі видалося мені знайомим.

— Знаєш, колись давно я була щасливою в цьому будинку. Недовго, але була.

Вона сумно подивилася на мене, і я зрозумів, що саме видалося мені знайомим — її очі. Глибокі темні очі Амалії.

Я прокинувся з відчуттям легкого смутку, ніби зрозумів, що теж можу втратити своє щастя. Але тепер я знав, що маю робити, тож написав Амалії і запросив її на побачення. Цілий день вона не відповідала, хоча я бачив, що повідомлення було прочитане. А ввечері отримав відповідь — Амалія погодилася зустрітися.