Розділ 9. Марко

Якийсь час після зустрічі з Амалією я не міг зібрати думки докупи. Додому йти не хотілося — там на мене чекала Дарія, а я відчував, що повинен щось вирішувати заради нашого спільного блага. Але я не знав, як взагалі почати розмову з нею, тож тягнув час. Перейшов на інший бік вулиці — там теж є парк, навколо спорткомплексу. Не такий великий і не так добре доглянутий, як парк Перемоги, але у дитинстві я проводив там багато часу.

Колись, ще мабуть за радянських часів, тут поставили кілька скульптур. Не можу сказати, щоб то були шедеври. Так, прогресивні, якщо згадати, які то були часи, але надто примітивні, як на мене. Спочатку можна було розгледіти, що це якісь герої давньогрецьких чи римських міфів — дволикий Янус, викрадена Європа, ще щось таке. Але йшли роки, і ці скульптури під дією дощу, сонцю та вітру набували більш шляхетного вигляду. Деякі з них, ті, у яких стерлися первинні риси, дедалі більше нагадували кам'яних баб, що колись стояли на скіфських курганах. Вечорами, при згасаючому світлі, вони виглядали навіть зловісно.

Зустрічалися у парку й інші раритети з радянських, а може й дореволюційних часів. Мати казала, що на початку 1960-х років вздовж цієї частини проспекти у напрямку Аркадії пролягала канава. На місті ставку у парку перемоги були справжні болота. А ось на цьому боці — поселення, що місцеві звали Голопузівкою. За нею вже будували розкішні вілли на Французькому бульварі. Місцевість була не дуже приємною, тож її легко можна було уявити домівкою якихось хтонічних істот. Особливо у сутінках, коли старі ліхтарі та розбиті вазони, що пам'ятають кращі часи, виглядають як казкові монстри.

До мого двору в цьому парку вела лише одна алея. І цю дорогу я добре пам'ятав з дитинства, ще відтоді, як мене приводили на прогулянку батьки. Та й в цьому крихітному парку неможливо було заблукати. Але саме це зі мною сталося.

Звісно, я давно тут не бував. Проте не могло все змінитися аж настільки, щоб я не міг знайти дорогу. А це відбувалося просто зараз. У світі старих ліхтарів я не міг знайти досить широку та добре помітну алею. Там, де мав бути її початок, миттєво з'являлися кущі троянд, вкриті яскравими осінніми квітками — наче вистрибували з-під землі. Я трохи відступав убік, а в мене з'являлося враження, що кущі перемішаються разом зі мною.

Врешті решт я знайшов алею, але коли зробив кілька кроків бруківкою, дорога наче роздвоїлася. Кілька секунд я стояв, розмірковуючи, коли ж це тут зробили ще одну алею та який шлях обрати. Але потім рішуче покрокував тією, що вела ліворуч, ближче до шумного проспекту. І вже скоро вийшов на вечірній проспект, який жив своїм звичним життям.

У новій кав'ярні, що відкрилася на розі сусіднього будинку, ще працювала літня площадка — адже вересень та жовтень в Одесі часто теплі. Звідти лунала музика та уривки чужих розмов. Пліткували за столиком дівчата, про щось шепотілась парочка закоханих.

Я завернув за ріг будинку. Зазвичай я захожу у двір з  іншого входу, тож не бачу паркувального майданчика. Але зараз я проходив повз нього та звернув увагу на автомобіль Артема. Це було дивно, адже він ніколи не приїжджає без попередження. Мабуть, у нього було щось термінове. Але чому в такому випадку він не зателефонував мені, коли приїхав та дізнався, що мене немає вдома? Я перевірив телефон — так і є, жодного дзвінка.

Чому Дарія не зателефонувала і не попередила, що Артем на мене чекає? Це вже зовсім на неї несхоже, з її звичкою телефонувати кілька разів на годину з питаннями на кшталт "Ти де?" чи "Скоро будеш?"

Питань було багато, але коли я увійшов до своєї квартири та почув звуки, що доносилися зі спальні, відповідь виявилася банальною, але дуже красномовною. Вони навіть не чули мене, тож я міг би ще кілька хвилин спостерігати за їхніми шлюбними іграми. Але це було не просто банально, це було принизливо. Я повинен був відчувати гнів, лють, не знаю, що ще... Проте відчував лише огиду. Мені здавалося, що ця ситуація робить мене ще більш жалюгідним, якщо це тільки можливо.

— Вдягайтеся та забирайтеся геть Обидва, — це все, що я зміг сказати. Сподіваюся, що це прозвучало холодно та спокійно.

— Чувак, я знаю, який це все має вигляд... — почав Артем, підводячись з ліжка.

— Тож ти все розумієш. Не змушуй мене повторювати прохання.

— Нащо ти виправдовуєшся, — Дарія також підвелася, але рухалася вона без поспіху, а на мене дивилася з презирством. — Нічого він тобі не зробить. Це цілком нешкідлива аморфна істотка, яка краще буде вечорами спілкуватися зі своїм комп'ютером та цією анімешною тян — вона взагалі хоч існує в реальності?

Так і знав, що Дарія запам'ятає ту переписку з Амалією.

— Так, існує. Та на відміну від тебе вона справжня.

— Серйозно? А я що, фальшива?

— Наскрізь. У коридорі є велике дзеркало — сама подивись.

— Тобто саме зараз ти вирішив зізнатися, що я тобі не подобаюсь?

— Ти би і сама це помітила, якби тебе це хоч трошки цікавило.

— Але ж ти користався мною!

— А ти мною, все чесно. Я власне йшов додому і розмірковував, як би це тобі делікатніше сказати, що мене такі стосунки не влаштовують, але ти все зробила за мене.

— Який же ти паскудник! Артем, ходімо звідси!

Артем весь цей час стояв біля дверей і мав винуватий вигляд. І дарма. Зараз я зрозумів, що він зробив мені велику послугу.