Розділ 8. Амалія

З людьми важко. Вони нестерпні. Крихкі, але самовпевнені. Слабкі, але зарозумілі. Знають про цей світ надто мало, але вважають себе розумниками.

Але водночас с людьми цікаво. Попри їхню зверхність, ілюзорне відчуття переваги над іншими, їхню жорстокість, вони вміють любити, бути турботливими, навіть добрими. І навіть якщо ти все життя вивчаєш їхні слабкості та вади, вони знайдуть, чим тебе здивувати.

От, скажімо, Марко. Так, він нагадує мені одного хлопця, з яким я колись була знайома... Мабуть, навіть надто близько знайома... Тож я не можу бути справедливою чи хоча б трохи менше упередженою до нього... Але він сповнений протиріч. Я давно за ним спостерігаю. Він може бути наполегливим у досягненні своєї мети, вдумливим, коли йдеться про його роботу, відданим друзям та рідним. А ще — надто делікатним, щоб сказати дівчині правду. І водночас достатньо самовпевненим, щоб вважати, що він їй насправді подобається. Та прокинься вже, Нео!

Ти просто найбільш доступний варіант. Зустрінеться хтось кращий за тебе чи твого приятеля, і Дарія чи як там її звуть, миттю про вас забуде.

Я стою у вікна. У сутінках бачу, як Марко повертається додому. Він повільно йде, але не звичним шляхом, а чомусь з протилежного входу. Цього разу на дворі пусто і тихо, і баке-торо (чи як тут звуть таких істот) не граються з ним. Баке-торо — дивні істоти. Ніхто не може сказати, куди виведе ліхтар-привид, якщо дати йому волю. Інколи, якщо ти не боїшся, він навіть може вказати тобі новий шлях, неочікуваний спосіб вирішити проблему. Але я не думала, що зустріну баке-торо тут, так далеко від нашої батьківщини.

Тут все таке чуже, таке незвичне. Але не вороже, ні. Я не відчуваю агресії. Ці істоти.. Вони більш допитливі, весь час з цікавістю спостерігають за мною. А я — за ними. Тут їх так само багато, як і в моїй країні, тільки люди їх зовсім не помічають. Хоча так було не завжди, я брала в бібліотеці книгу про місцеві легенди — колись в них також вірили. У морі я, здається, бачила місцевих нінгьо, у повітрі — духів, що кличуть повітрулями, але так і не познайомилась із ними.

Єдина, з ким я розмовляла тут — місцева відьма. Вона розповіла мені про крихкий баланс цього міста, про те, що всі істоти тут можуть вступити до тієї чи іншої Гільдії, яка буде захищати їх. Наприклад, я могла би вступити до Гільдії масок, яка об'єднує тих, хто може змінювати обличчя. 

— Звісно, ти можеш і не робити цього, — продовжила відьма. — Багато давніх духів обирають незалежність. Наприклад, калікандзари або повітрулі. Але ти все одно маєш підкорюватися правилам Магістрата. Люди не повинні знати про наше існування, тому тобі доведеться бути дуже обережною на полюванні. 

Я погодилась, правила були не надто обтяжливими. Але вступати до Гільдії не хотіла. Як і розбиратися з їхньою складною ієрархією. 

Гільдії об’єднували безліч істот, я навіть не всіх могла б назвати. Дивно, що люди їх не помічають, аж поки не стає надто пізно. Коли я зустрічаю цих істот, вони дивляться на мене з цікавістю та без ворожості. Проте я відчуваю, що за мною спостерігає хтось ще. І це не цікавість. Це злість, її я також відчуваю. Дуже сильне почуття, настояне на бажанні помститися.

Давно такого не відчувала. Мій єдиний гідний ворог, якого було дуже важко позбутися. Минуло багато років, але я досі пам'ятаю ту концентровану ненависть, що він випромінював, бо більш за все прагнув помститися за смерть свого господаря. Таких як він для цієї мети і створюють — як уособлення помсти та жаги вбивства.

Невже це він? Такого просто не може бути. Скільки часу сплило, скільки миль відділяють нас від батьківщини. І я вважала, що змогла його позбутися.

Неможливо. Але я все ж відчуваю загрозу навіть тут, у себе вдома, у місці, яке зробила максимально безпечним.

На дворі темно, але я бачу якісь тіні, щось типу того, що у нас називають нобіагарі. У них трохи дивні жарти, але вони нешкідливі. Що стосується місцевих, перевіряти я не хочу. Але ці тіні нагадали мені ту першу ніч, коли я зустріла свого ворога.

Я поверталася з вечірнього полювання, переходила місток через невелику річку. У сутінках я бачила ніжні рожеві пелюстки сакур, що росли на іншому березі. Того вечора я вперше звернула на них увагу. Я бачила їх і раніше — кожної весни. Але по-справжньому побачила тільки тоді і здивувалася, як же це так сталося.

Я замислилася, і не помітила, як Він виринув із темряви — висока постать у ритуальних самурайських обладунках. Загрозлива тінь із гострим мечем і такими ж гострими іклами.

— Милуєшся сакурою? — прогарчав Він. — Це добре. Гарний краєвид, гарна смерть. Бо це твоє останнє цвітіння сакури.

У місячному світлі я побачила, як блиснув клинок. Я не боялася. Я ще ніколи не зустрічала істоту, якої варто було би боятися. І з цим інугамі — бо то був саме він — я би впоралася. Але мені не хотілося псувати вечір.

— Здається, ти не розумієш, кого зустрів, — спокійно сказала я. Цей месник дійсно не бачив мене справжню, тільки обличчя, що я тоді носила. — Тобі потрібна та, хто володів цим обличчям раніше. Але її більше нема, сьогодні її вже стратила за її злочини. Ти спізнився зі своєю помстою.

І на мить я показала йому своє справжнє обличчя. Інугамі не виявив жодних емоцій.

— Я повинен розповісти про тебе господині. Але стережися: якщо ти мене обманюєш, я тебе все одно знайду.

Він зник у темряві так само швидко, як і з'явився — ніби розчинився у ній.

Того вечора трапилося ще дещо дивне. Дещо таке, що перевернуло все у моєму існуванні. Бо того вечора я зрозуміла, що таке жити по-справжньому. Але досить спогадів, вони стають надто болісними.