Розділ 8. Амалія

З людьми важко. Вони нестерпні. Крихкі, але самовпевнені. Слабкі, але зарозумілі. Знають про цей світ надто мало, але вважають себе розумниками.

Але водночас с людьми цікаво. Попри їхню зверхність, ілюзорне відчуття переваги над іншими, їхню жорстокість, вони вміють любити, бути турботливими, навіть добрими. І навіть якщо ти все життя вивчаєш їхні слабкості та вади, вони знайдуть, чим тебе здивувати.

От, скажімо, Марко. Так, він нагадує мені одного хлопця, з яким я колись була знайома... Мабуть, навіть надто близько знайома... Тож я не можу бути справедливою чи хоча б трохи менше упередженою до нього... Але він сповнений протиріч. Я давно за ним спостерігаю. Він може бути наполегливим у досягненні своєї мети, вдумливим, коли йдеться про його роботу, відданим друзям та рідним. А ще — надто делікатним, щоб сказати дівчині правду. І водночас достатньо самовпевненим, щоб вважати, що він їй насправді подобається. Та прокинься вже, Нео!

Ти просто найбільш доступний варіант. Зустрінеться хтось кращий за тебе чи твого приятеля, і Дарія чи як там її звуть, миттю про вас забуде.

Я стою у вікна. У сутінках бачу, як Марко повертається додому. Він повільно йде, але не звичним шляхом, а чомусь з протилежного входу. Цього разу на дворі пусто і тихо, і баке-торо (чи як тут звуть таких істот) не граються з ним. Баке-торо — дивні істоти. Ніхто не може сказати, куди виведе ліхтар-привид, якщо дати йому волю. Інколи, якщо ти не боїшся, він навіть може вказати тобі новий шлях, неочікуваний спосіб вирішити проблему. Але я не думала, що зустріну баке-торо тут, так далеко від нашої батьківщини.

Тут все таке чуже, таке незвичне. Але не вороже, ні. Я не відчуваю агресії. Ці істоти.. Вони більш допитливі, весь час з цікавістю спостерігають за мною. А я — за ними. Тут їх так само багато, як і в моїй країні, тільки люди їх зовсім не помічають. Хоча так було не завжди, я брала в бібліотеці книгу про місцеві легенди — колись в них також вірили. У морі я, здається, бачила місцевих нінгьо, у повітрі — духів, що кличуть повітрулями, але так і не познайомилась із ними.

Вони дивились на мене з цікавістю та без ворожості. Проте я відчуваю, що за мною спостерігає хтось ще. І це не цікавість. Це злість, її я також відчуваю. Дуже сильне почуття, настояне на бажанні помститися.

Давно такого не відчувала. Мій єдиний гідний ворог, якого було дуже важко позбутися. Минуло багато років, але я досі пам'ятаю ту концентровану ненависть, що він випромінював, бо більш за все прагнув помститися за смерть свого господаря. Таких як він для цієї мети і створюють — як уособлення помсти та жаги вбивства.

Невже це він? Такого просто не може бути. Скільки часу сплило, скільки миль відділяють нас від батьківщини. І я вважала, що змогла його позбутися.

Неможливо. Але я все ж відчуваю загрозу навіть тут, у себе вдома, у місці, яке зробила максимально безпечним.

На дворі темно, але я бачу якісь тіні, щось типу того, що у нас називають нобіагарі. У них трохи дивні жарти, але вони нешкідливі. Що стосується місцевих, перевіряти я не хочу. Але ці тіні нагадали мені ту першу ніч, коли я зустріла свого ворога.

Я поверталася з вечірнього полювання, переходила місток через невелику річку. У сутінках я бачила ніжні рожеві пелюстки сакур, що росли на іншому березі. Того вечора я вперше звернула на них увагу. Я бачила їх і раніше — кожної весни. Але по-справжньому побачила тільки тоді і здивувалася, як же це так сталося.

Я замислилася, і не помітила, як Він виринув із темряви — висока постать у ритуальних самурайських обладунках. Загрозлива тінь із гострим мечем і такими ж гострими іклами.

— Милуєшся сакурою? — прогарчав Він. — Це добре. Гарний краєвид, гарна смерть. Бо це твоє останнє цвітіння сакури.

У місячному світлі я побачила, як блиснув клинок. Я не боялася. Я ще ніколи не зустрічала істоту, якої варто було би боятися. І з цим інугамі — бо то був саме він — я би впоралася. Але мені не хотілося псувати вечір.

— Здається, ти не розумієш, кого зустрів, — спокійно сказала я. Цей месник дійсно не бачив мене справжню, тільки обличчя, що я тоді носила. — Тобі потрібна та, хто володів цим обличчям раніше. Але її більше нема, сьогодні її вже стратила за її злочини. Ти спізнився зі своєю помстою.

І на мить я показала йому своє справжнє обличчя. Інугамі не виявив жодних емоцій.

— Я повинен розповісти про тебе господині. Але стережися: якщо ти мене обманюєш, я тебе все одно знайду.

Він зник у темряві так само швидко, як і з'явився — ніби розчинився у ній.

Того вечора трапилося ще дещо дивне. Дещо таке, що перевернуло все у моєму існуванні. Бо того вечора я зрозуміла, що таке жити по-справжньому. Але досить спогадів, вони стають надто болісними.