Розділ 7. Марко

Минуло літо, прийшов теплий вересень. Після тієї розмови я більше не спілкувався з Амалією. Я поринув у справи, проєкт просувався важко, мене все дратувало. Того дня в мене з ранку був кепський настрій. Дарія зі вчорашнього вечора дивилася на мене сумними очима і розповідала, що без участі у цьому конкурсі успішна кар'єра фотографа просто неможлива.  Проблема була в тому, що участь потребувала грошового внеску (і доволі значного), а зараз ні у Дарії, ні у мене зайвих грошей не було.

— А ти впевнена, що зможеш виграти?

— Я точно попаду в кращу десятку, і це вже буде серйозно.

— А без цього до тебе серйозно ставитися не будуть?

— А без цього я буду приречена знімати шкільні лінійки та сільські свята врожаю.

— На цьому також можна зробити ім'я.

— Знущаєшся? Та ти з мене просто знущаєшся! А осі Артем... Він завжди мене підтримує!

— То, може, тобі і гроші в Артема попросити?

— І попрошу, — зі злістю відповіла Дарія.

Зараз мені було навіть трохи соромно. Так, мене дратували ці постійні курси, вебінари, конкурси, але гроші на це Дарія майже ніколи в мене не просила. І так, те, що я не можу швидко знайти вільні гроші змушувало мене відчувати себе лузером, а це було неприємно. А якщо подумати, то я міг би бути більш уважним до Дарії та ставитися до її захоплення своєю справою більш поблажливо. Врешті решт, її провина була тільки в тому, що вона не була Амалією.

Тож цього сонячного вересневого дня я сидів на лавці навпроти пам'ятника Воронцову і розмірковував, чи можу у когось позичити необхідну суму. Це вирішило би проблему і було б кращим способом вибачитися перед Дарією.

Раптом я побачив Амалію. У золотавому осінньому світлі вона й сама ніби сяяла. Навіть зараз я не можу сказати, чи була Амалія дійсно красунею у класичному розумінні, чи то мені так здавалося через мою закоханість, чи то було проявом її справжньої природи... Але коли я згадую про неї, у моїх спогадах вона завжди ідеальна.

Амалія йшла через Соборку, кудись у напрямку вулиці Грецької. Вона не бачила мене, а через вдягнені навушники не чула оклику. Але мені дуже хотілося поговорити з нею, тож я спробував її наздогнати. Амалія йшла швидко, а мені заважав натовп — вдень тут завжди багато людей, ще і підлітки на самокатах влаштували перегони. І я ніяк не міг наздогнати Амалію. Я бачив у натовпі тільки її яскравий світшот з емблемою знаменитого футбольного клубу, але наблизитися не вдавалося.

В моїй кишені задзвонив телефон, дзвінок відвернув мою увагу всього на декілька секунда. Та коли я знов поглянув у той бік, куди рушила Амалія, її вже не було видно.

У той момент я подумав, що кожна зустріч з Амалією мала якісь наслідки — перша вплинула на мою роботу, друга захистила... Щось мінялося у моєму житті, тож і тепер я можу чекати на зміни. А, може, й не чекати, а самому щось змінювати? Якби була якась підказка... Стоп, але ж вона була — світшот з емблемою спортивного клубу. Колись я намагався створити бот для ставок на спорт, тож можна було б його випробувати!

І це спрацювало! Того дня я виграв досить велику суму, щоб її вистачило на внесок за той конкурс, і Дарія знову дивилася на мене закоханими очима. З ботом треба було ще трохи попрацювати, але в нього був непоганий комерційний потенціал. І я відчував себе переможцем, хоча насправді все ще був лузером, як показали наступні події.  

Це був чудовий осінній день, субота. Я вирішив трохи відпочити від комп'ютера та гаджетів та прогулятися парком. Дарія сказала, що в неї сьогодні якісь онлайн-курси чи майстер-клас (я прослухав, коли вона розповідала). Тож Дарія залишилась вдома. У мене вдома, бо у неї не було ніяких умов — у комунальній квартирі завжди було надто шумно. Мене дивувала ця пристрасть до постійного навчання. Адже фотографія — це мистецтво, неможливе без практики, а сьогодні був такий чудовий день, із золотавим осіннім світлом, що треба було брати камеру і просто знімати все, що бачиш навколо.

Але я пішов до парку один. І у своєму улюбленому куточку, подалі від популярних у публіки алей,  під соснами, побачив Амалію. Дівчина сиділа бежевому пледі, розстеленому просто поверх опалих соснових голок. На ній були сині джинси та джемпер винного кольору. Ці речі так пасували дівчині та настільки ідеально вписувалися у осінній пейзаж, що вся сцена задавалася кадром до голлівудської мелодрами.

— Привіт!

— Привіт, — Амалія так щиро посміхнулась, що я забув про всі свої негаразди і відчув, що і сам вже посміхаюся.

—Давно не бачилися. Як справи?

— Та ніби все окей. нема про що розповідати. Працюю, зробила у себе ремонт. Ось вийшла на прогулянку у пошуках натхнення. А ти як?

— Теж все добре, працюю, штовхаю науку вперед... Те ж не знаю, що ще розповісти.

— Може про свою нову дівчину?

— А ти про неї звідки знаєш?

— Бачила вас декілька разів.

— Ну, тут теж все добре і теж нема чого розповідати.

— Тоді не так добре як здається, я б навіть сказала, що все погано. — Амалія відклала свій скетчбук та якось дивно глянула на мене.

— Чого це?

— Бо якби у вас все було добре, і ти був би у неї закоханий, то розповідав би про неї кожному, хто тільки погодиться слухати.

Я замислився. Амалія, звісно, мала рацію, але мені не хотілося визнавати, що вона за кілька хвилин (та ще й всього двома реченнями) так точно описала реальний стан справ.

— Пробач, я не хотіла тебе образити і, звичайно, це не моя справа, — Амалія просила вибачення, але робила це якось не зовсім щиро.

— Нема за що вибачатися. Я і сам не знаю, чи закоханий у неї. Дарія... Вона дуже наполеглива дівчина, вона вперто йде до своє мети, і мені здається, що я — частина цієї мети, але не більше. Я пливу за течією, бо так комфортно, зручно, а я ненавиджу конфлікти та незручності та намагаюся їх уникати. Інколи мені самому це не подобається, я відчуваю, що течія несе мене не туди, де я б хотів бути, але...