Розділ 6. Марко

Життя, здавалося, увійшло в звичайну колію. Але ненадовго. Не знаю, чим я так сподобався Дарії, але вона вперто намагалася (за її словами) "витягнути мене з мушлі". Відсутність ентузіазму з мого боку її не зупиняла. Врешті решт я вирішив, що було б якось нечемно відмовлятися від того, що мій друг вважав би за подарунок долі, і припинив опиратися.

Однак про спокійне життя можна було забути. Дарія слідкували за всіма подіями у місті, всюди в неї були якісь приятелі або знайомі, що запрошували її на вистави, ярмарки, вечірки, змагання. Вона завжди брала з собою камеру, бо сподівалася на гарні світлини з цих подій, які могла б потім продати телеграм-каналам або навіть поважним виданням. Дарія і мене вмовляла вести зйомку, адже відео теж можна біло б продати.

Букфести, флешмоби, спортивні змагання — це був якійсь нескінченний потік. А після всіх цих "івентів", що їх так називала Дарія, вона прагнула завітати до мене. Я ніколи не бував у неї, бо вона орендувала кімнату у комунальній квартирі десь у старому будинку у центрі міста і соромилася демонструвати свої апартаменти. Але у мене вона бувала часто. В такі дні мені спадав на думку вираз "мітити територію", бо саме це Дарія і робила. Я б не заперечував, якби вона приходила до мене навіть щодня, але Дарії швидко ставало забагато в моєму домі.

— Нащо тобі ці потвори? — питала вона мене про колекцію фігурок за коміксами. — Ти вже надто дорослий хлопчик для таких колекцій.

— Чому б тобі не влаштувати на балконі зону відпочинку? — питала згодом.

— Там вже стоїть шезлонг, мені цього достатньо.

— Так, але там все одно не дуже затишно. Можна було б ще купити маленький столик для кави або інших напоїв. А ще встановити вазон з квітами...

— І хто буде їх поливати?

— Я б могла...

У цьому я навіть не сумнівався. Так, Дарія могла б взагалі до мене переїхати, якби я їй це дозволив. Але мене надто дратували її зауваження та звичка залишати якісь дрібнички, сліди свого перебування — сережки, блиск для губ, термокружку з рожевими фламінго...

Я ніколи не вмів опиратися таким людям. Вони завжди вчиняють щось так, наче мають на те право, а насправді це зовсім не так. Але коли ти намагаєшся довести це, вони перекручують твої слова і виходить, що ти банальний скандаліст. Тому деякі витівки я терпів, хоча забуті дрібнички намагався відразу віддати Дарії.

Того вечора я дійсно прагнув побути на самоті, щоб спокійно займатися своїми справами. Тож Дарія мала піти до себе, і я активно натякав їй, що вже пізно. Але все біло марно, і мені довелося сказати це прямо, відкинувши дипломатію.

— Але мені страшно, — відповіла Дарія.

— Чому? Я можу викликати таксі, доїдеш швидко і під самі двері.

— Хіба ти не чув про ті страшні вбивства? — запитала Дарія.

— Які вбивства?

— У місті за останній місяць зникло вже шестеро дівчат. Тіла трьох з них знайшли. Чи радше те, що залишилось від тіл. Кажуть, що впізнавати довелося за ДНК. — Дарія озирнулася, наче хтось міг підслуховувати нас. — Мені казали, що тіла нагадували пусті оболонки.

— А як же кров та органи? — я навмисно відповів дещо зневажливо, бо ніколи не вірив пліткам та міським легендам, але зараз відчув щось дивне, ніби залишки спогаду про ту весняну ніч.

— А ось крові якраз і не було, наче її хтось випив, — здавалося, що Дарія сама вірить у нісенітниці, що розповідає.

— І чому про це ніхто не пише у кримінальній хроніці?

— А сам як гадаєш? Буде поліція про таке розповідати пресі?

— А ти тоді звідки знаєш?

— Є в мене знайомий судмедексперт, — якось розпливчато пояснила Дарія.

Того вечора вона залишилася у мене. Але я сказав, що в мене багато роботи і влаштувався з ноутом у вітальні.

Сконцентруватися на проєкті було дуже важко, і врешті решт я здався. Відкрив на смартфоні Інстаграм та зайшов на сторінку Амалії. Я давно не дивився її роботи, а вона працювала над міськими пейзажами. Переглядати ці малюнки було якось дивно, бо у мене виникло відчуття, ми з Амалією ходимо якимось паралельними маршрутами, дивимось на ті самі будинки і дерева, але наші шляхи не перетинаються. Та і бачимо ми навколишній світ по-різному. Ці пейзажі з типовою міською забудовою, що я їх бачив щодня дорогою додому, на малюнках Амалії були сумними й ніжними, і це дивно бентежило. Мені здалося, що це може розповісти про дівчину більше, ніж будь-які селфі та фотохроніка життя з соцмереж. Мені навіть стало трохи соромно — як я міг підозрювати Амалію у жорстоких вбивствах, коли вона так тонко відчуває красу цього світу... Та і на чому ґрунтувалися мої підозри? На якомусь уривчастому спогаді, який взагалі міг виявитися сном...

На екрані з'явився значок нового повідомлення. Ну звісно, Амалія.

"Привіт! Тебе давно не було видно."

"Привіт! Мав багато клопоту з новим проєктом, ще й наукова робота... Ти як?"

"Нормально. Також було багато справ. До речі, я влаштувалась на нову роботу, викладаю на онлайн-курсах японську"

"Ти знаєш японську? Круто!"

"Так, я знаю китайську та японську, ще корейську, але не так добре."

"То може і мене навчиш?"

"Може і навчу, якщо пообіцяєш бути старанним учнем"

З Амалією завжди було дуже легко розмовляти, навіть після довгої перерви я не відчував ніякої незручності. І я б охоче спілкувався би з нею далі. Але...

— А з ким це ти ведеш опівнічні розмови? — почув я голос Дарії. Вона стояла позаду мене, зазирала через плече та намагалася розгледіти текст на екрані.

— З однією знайомою. Не тільки в тебе є таємничі друзі-експерти.

— То ти ревнуєш... Як це мило!

Того вечора я більш не мав можливості поговорити з Амалією. Але відтоді я не міг про неї забути.