Розділ 5. Марко

Минуло кілька днів. Я думав, що швидко забуду той дивний сон. Але він часто повертався до мене. Сон завжди був кольоровим та нагадував фільм, у якому все відбувається у прискореному темпі. Я бачив бліде обличчя Амалії, її неймовірні глибокі чорні очі та темно-червоні губи з застиглою неприродною усмішкою. Згодом риси обличчя починали розпливатися, втрачали чіткість, і я бачив за ними зовсім інше обличчя, когось іншого. Я не зміг би його описати, але одне можу сказати — воно було гарне, та в ньому не було майже нічого людського. Хіба що очі, ті самі глибокі чорні очі Амалії, в яких завжди читався легкий смуток.

Потім я знов і знов бачив неясні тіні, що тепер рухались набагато швидше. Бачив рудого собаку, що ніби виростав з-під землі, бачив якихось моторошних створінь, що наче були намальовані Хаяо Міядзакі (так, количь давно я бачив "Віднесені привидами", але здається, що вже й забув про них).

У ці дні я ретельно вивчав кримінальну хроніку та всі місцеві новини. Якби з тією, іншою, дівчиною щось сталось би, воно мало б бути у новинах. Але нічого такого ніхто не писав. І згодом я трохи заспокоївся.

Я вирішив, що треба позбутися цієї одержимості, тож більше не заходив на сторінки Амалії у соцмережах. Я мав сконцентруватися на своїх дослідженнях, на роботі, адже на кафедрі мені пропонували почати викладати. Крім того, ми з друзями працювали над розробкою вельми перспективного додатку. А ще були звичні справи. Квіз щопонеділка та щоп'ятниці, вечірки на березі моря щосуботи. Літня Одеса, яка може подарувати тобі ціле життя за один уїк-енд, була лагідною до нас.  

Так минув майже місяць. А потім я познайомився з Дарією. Мій друг дитинства Артем запросив мене на морську прогулянку. Він навчався в Морському університеті, після навчання також залишився викладати, а ще він був учасником університетської секції вітрильного спорту і капітаном яхти, яка мала брати участь у Чорноморській регаті. Для команди така прогулянка була тренуванням, а я приєднався до хлопців, бо колись, ще у шкільні роки також захоплювався вітрильним спортом, але потім вже не мав ані часу, ані можливості на те, щоб виходити у море, тож вирішив скористатися нагодою.

День пройшов чудесно. Після повернення до яхт-клубу я планував ще трохи побути на пляжі під вечірнім сонцем, але на березі на нас вже чекали. Ефектна висока білявка з фотокамерою майже підбігла до нашого трапу.

— Дарія, фотографиня, — відрекомендувалась вона.

— Дуже приємно. Я Марко, — і я не встиг договорити.

— То Ви не капітан? — на її обличчі читалося розчарування.

— На жаль, ні, — відповів я. — Вам потрібний Артем, зараз його покличу.

— Так, буду дуже вдячна. Але і Ви, будь ласка, нікуди не відходьте, мені потрібна вся команда. Маю зробити кілька світлин для університетського сайту, для соцмереж, для новин...

І Дарія влаштувала справжню фотосесію, після якої я почувався виснаженим. Але Артему це все, здавалось, подобалося. Чи йому сподобалася Дарія — вона й справді була дуже ефектна. Висока, струнка, миловидна, але дуже енергійна, навіть занадто. Зазвичай мені не подобаються такі дівчата, ба більше — вони мене дратують. Бо весь час здається, що вони не живуть, а ведуть зйомку для Інстаграму, і всі їхні ідеї позичені звідти ж. Але в мені вже прокинувся дух суперництва, тож я запросив Дарію на вечерю.

Я швидко пожалкував про це. Вона без упину щось розповідала про свої проєкти, про конкурси, про фотографію, про "прикольні відео", і на якомусь етапі я повністю загубив суть цієї розмови.

Але був чудовий літній вечір після спекотного дня. Небо над морем набувало того бузкового кольору, який можна побачити тільки у червні. А я був у надто доброму гуморі, щоб псувати його дрібницями. Мені була потрібна людина, з якою я міг би розділити цей чудовий вечір, і так сталося, що це була Дарія.

Тож була вечеря в маленькому ресторані, була прогулянка узбережжям, а потім я запросив Дарію до себе — подивитися мої роботи. "О, то ти відеограф", — Дарія продемонструвала майже щирий ентузіазм. "Можна і так сказати — знімаю для власного каналу, тож я більше аматор".

Деякий час ми ще обговорювали вуличну зйомку. і вперше за вечір я дійсно зацікавився темою розмови.

Коли ми йшли через мій двір, в мене виникло відчуття дежавю. Спочатку запала тиша, потім знов блимнуло та зникло світло, та у кутках заворушились тіні.

— І часто у вас таке буває? — запитала Дарія.

— Десь раз на місяць, але не хвилюйся, я і без світла знайду шлях додому. А якщо хочеш — увімкну ліхтарик на телефоні.

Наші голоси ніби зруйнували темряву і тишу. Ввімкнувся ліхтар, і на мить мені здалося, що в його світлі дорога почала роздвоюватися, розділяючись на дві — одна вела до мого будинку, інша — до будинку, де я минулого разу бачив Амалію. Я вагався недовго — зробив крок у першому напрямку. І цієї ж миті світ повернувся до свого нормального стану. Хоча, чесно кажучи, інколи мені здається, що світ ніколи нормальним і не був.