Розділ 4. Марко

Вранці у мене виникло дивне відчуття. Я знав, що вчора трапилося щось жахливе — знав це так само певно, як знав своє ім'я. Але якась частина мене вперто шукала інше пояснення. Сон. Дуже реалістичний, страшний, але все ж таки сон. І ця частина легко знаходила аргументи: все було надто чітким, надто послідовним — так буває тільки уві сні. Фокуси зі світлом, абсолютна тиша, собака, що з'явився нізвідки — в реальності такого просто не буває.

Та найпереконливішим аргументом було вікно.

Будинок, біля якого я бачив Амалію, стоїть так близько, що з мого вікна видно навіть вазони з квітами на підвіконнях першого поверху. Якби там щось сталося — щось справжнє — то залишилися б сліди. Поліція, люди, хоч якийсь рух.

Я підійшов до вікна.

Двір був порожній і тихий, як буває тільки в суботній ранок. Світлі, недавно пофарбовані стіни сусіднього будинку сяяли на сонці. Нічого.

Я вже мав відійти від вікна, коли помітив.

На підвіконні першого поверху — там, де завжди стояли три рівних вазони з геранню — тепер їх було тільки два. Третій зник. Або впав. Я довго дивився на це порожнє місце між двома вазонами, намагаючись згадати — може, його і раніше не було? Може, я просто ніколи не рахував їх?

Швидше за все так і є. Я відійшов від вікна і пішов на кухню — мозок бажав відволіктися на буденність. 

Дістав із шафки джезву, щоб зварити каву. Ввімкнув млинок для запашних зерен. Звичний ранковий ритуал трохи заспокоїв мене, але цього було недостатньо. 

Я спробував зайнятися якимось рутинними справами, що вже давно відкладав — прокрастинація мій головний недолік, тому накопичилось багато. Але те. що я бачив вчора, непокоїло мене. Врешті решт я перестав удавати, що роблю щось корисне. Відкрив Інстаграм і спробував відшукати там бодай якусь інформацію про життя Амалії, а не про її творчість. Це було складне завдання, адже вона нічого про себе не писала. Але я подумав, що в неї є менш замкнуті у своєму світі подруги, і через їхні сторінки можна буде знайти додаткову інформацію. Що ж, моя гіпотеза виявилася вірною, і я знайшов сторінку Амалії у Фейсбуці.

Сам не знаю, що я хотів там знайти. Сліди захоплення вампірською тематикою? Провокаційні фотографії з БДСМ-вечірок? Нічого такого я не знайшов. Сторінка Амалії у Фейсбуці виглядала майже офіційною і давала лише загальне уявлення про її життя, про те, ким вона є та чим займається. Але я ретельно проглянув всі публікації та світлини, які тільки були у відкритому доступі, та почитав коментарі до них.

Наскільки я зрозумів, батько Амалії був родом з Китаю. Це пояснювало трохи екзотичну зовнішність дівчини. Він навчався у медичному університеті в Одесі, де й познайомився з майбутньою дружиною. Після весілля подружжя залишилось в Одесі, де розпочало приватну медичну практику. Тож Амалія народилася і виросла тут. Десь років десять тому батько вирішив зайнятися науковими дослідженнями, досяг певних успіхів та за кілька років повернувся до Китаю, де на нього чекала посада в дослідницькому центрі. Дружина переїхала разом з ним. 

Проте Амалія залишилася в Одесі, де навчалась тоді у Політехніці. Кілька разів на канікулах їздила до батьків — у Фейсбуці було кілька світлин з її подорожей. Я знайшов також кілька фото з батьками, родичами, подругами, але більше нічого цікавого. Все виглядало дуже логічно, дуже буденно і тому видавалося трохи фальшивим, але це були лише відчуття, без жодних фактичних доказів обману.

Також я зрозумів, що Амалія переїхала до сусіднього будинку десь з півроку тому. Недивно, що я її не бачив раніше. Бо якщо б побачив — неодмінно би запам'ятав, така дівчина завжди привертає увагу.

Навіть на пошуки цієї інформації я витратив дуже багато часу. Тож не було сенсу повертатися до відкладених справ. Я вирішив прогулятися узбережжям, від пляжу "Дельфін" до "Аркадії". Спека трохи вщухла, і на Трасі здоров'я було багато людей — сім'ї з дітьми, велосипедисти, закохані пари. Все це виглядало так переконливо нормальним, що я майже повірив.

Майже.

Бо я раптом усвідомив, що рухаюся крізь натовп не просто так — я шукаю обличчя. Перевіряю кожну темноволосу дівчину, кожну невисоку струнку постать. І коли хтось із них на мить повертався — відчував щось схоже на полегшення від того, що це не вона. Або не полегшення. Я вже й сам не розумів.

Десь у районі "Санторіні" я звернув убік — на доріжку серед лавандових клумб. Тут було тихіше. Пахло морем, травами і ще чимось — тим вечірнім ароматом лаванди, в якому з'являються ледь відчутні ноти чорного шоколаду, якщо сонце добре прогріло квіти за день. Я сів на лавку і якийсь час просто дивився, як між стеблами гуде поодинока бджола.

Ось тоді я і зрозумів, що не один.

Рудий пес сидів поряд з лавкою і дивився на мене з тим терплячим виразом, який буває у собак, що давно чекають. Цілком реальний — з теплою рудою шерстю і трохи забрудненою лапою. Я простягнув руку. Він понюхав мої пальці і не відсунувся.

— Значить, ти мені не наснився, — сказав я.

Пес не відповів, але й не заперечив.

Час був йти додому. Я пішов вздовж моря, але вже в зворотному напрямку. Повертались з пляжу втомлені сонцем та морем сім'ї, влаштовувались на пірсі рибалки, десь далеко грала музика. я йшов неспішно, думав про мінливі морські кольори та про те. що забув камеру, але завтра точно треба взяти її з собою.

Пес біг поруч, дуже діловитий і трохи навіть кумедний. Він дійшов зі мною аж до мого будинку. На прощання ткнувся холодним носом у мою долоню, махнув кумедним рудим хвостом та побіг кудись у своїх справах.