Розділ 4. Марко

Вранці у мене виникло дивне відчуття. Я знав, що вчора трапилося щось жахливе, я добре знав, що все було цілком реальне. Але якась частина мене намагалася довести, що все це був сон, так, дуже реалістичний, страшний, але просто сон. І ця частина легко знаходила аргументи. Я все бачив чітко, навіть надто чітко — так буває тільки уві сні. В реальності все було б більш розмито та хаотично. До того ж, всі ці фокуси зі світлом та звуками — в реальності такого просто не може бути. І цього чудового суботнього ранку, коли за вікном так яскраво світило сонце, неможливо було повірити, що все це було насправді.

Вікно... Точно! Будинок, біля якого я бачив Амалію, розташований так близько, що його добре видно з вікна — дуже детально, аж до вазонів з квітами у вікнах першого поверху. Якби там вчора щось таке трапилось, то залишилися б сліди боротьби, а якщо все закінчилось погано, то хтось би вже встиг викликати поліцію. Але все було тихо, і ніяких слідів не було видно ні на асфальті, ні на світлих, недавно пофарбованих стінах.

Я спробував зайнятися якимось рутинними справами, що вже давно відкладав (так, прокрастинація моя невиліковна). Але те. що я бачив вчора, непокоїло мене. Врешті решт я перестав удавати, що роблю щось корисне. Відкрив Інстаграм і спробував відшукати там бодай якусь інформацію про життя Амалії, а не про її творчість. Це було складне завдання, адже вона нічого про себе не писала. Але я подумав, що в неї є менш замкнуті у своєму світі подруги, і через їхні сторінки можна буде знайти додаткову інформацію. Що ж, моя гіпотеза виявилася вірною, і я знайшов сторінку Амалії у Фейсбуці.

Сам не знаю, що я хотів там знайти. Сліди захоплення вампірською тематикою? Провокаційні фотографії з БДСМ-вечірок? Нічого такого я не знайшов. Сторінка Амалії у Фейсбуці виглядала майже офіційною і давала лише загальне уявлення про її життя, про те, ким вона є та чим займається. Але я ретельно проглянув всі публікації та світлини, які тільки були у відкритому доступі, та почитав коментарі до них.

Наскільки я зрозумів, батько Амалії був родом з Китаю. Це пояснювало трохи екзотичну зовнішність дівчини. Він навчався у медичному університеті в Одесі, де й познайомився з майбутньою дружиною. Після весілля подружжя залишилось в Одесі, де розпочало приватну медичну практику. Тож Амалія народилася і виросла тут. Десь років десять тому батько вирішив зайнятися науковими дослідженнями, досяг певних успіхів та за кілька років повернувся до Китаю, де на нього чекала посада в дослідницькому центрі. Дружина переїхала разом з ним. Проте Амалія залишилася в Одесі, де навчалась тоді у Політехніці. Кілька разів на канікулах їздила до батьків — у Фейсбуці було кілька світлин з її подорожей. Я знайшов також кілька фото з батьками, родичами, подругами, але більше нічого цікавого.  

Також я зрозумів, що Амалія переїхала до сусіднього будинку десь з півроку тому. Недивно, що я її не бачив раніше. Бо якщо б побачив — неодмінно би запам'ятав, така дівчина завжди привертає увагу.

Навіть на пошуки цієї інформації я витратив дуже багато часу. Тож не біло сенсу повертатися до відкладених справ. Я вирішив прогулятися узбережжям, від пляжу "Дельфін" до "Аркадії". Спека трохи вщухла, і на Трасі здоров'я, що тягнеться  вздовж одеських пляжів, було багато людей. Тут, біля моря, завжди легко дихається, особливо ввечері, коли небо і море на короткий час стають бузкового кольору та зливаються десь за горизонтом. Неспішна прогулянка вздовж моря, можливість посидіти на ще теплому піску, дивлячись на хвилі — це те, що мені було треба, щоб упорядкувати думки.

Та цього разу мені це не вдалося. Людей навколо було надто багато, а я усвідомив, що не просто рухаюсь крізь натовп, а ще й намагаюсь знайти серед всіх цих облич Амалію. Наче одержимість якась!

Тож десь у районі пляжу "Санторіні" я звернув трохи вбік — на доріжку серед клумб з квітучою лавандою. Вечірні квіти пахли сонцем, морем, травами, спокоєм і зовсім трохи — шоколадом. Я сів на лавку, дістав телефон і якийсь час просто бездумно гортав стрічку у Телеграмі.

Раптом я зрозумів, що я не один. Поряд з лавкою сидів рудий собака — той самий, якого я бачив вчора. Цілком реальний та на вид — дружелюбний.

— Привіт, друже! Що ж, бачу, що хоча б ти мені не наснився!

Рудий пильно дивився на мене і, здається, розумів все, що я хотів сказати, хоча й не міг відповісти.

Час був йти додому. Я пішов вздовж моря, але вже в зворотному напрямку. Повертались з пляжу втомлені сонцем та морем сім'ї, влаштовувались на пірсі рибалки, десь далеко грала музика. я йшов неспішно, думав про мінливі морські кольори та про те. що забув камеру, але завтра точно треба взяти її з собою.

Пес біг поруч, дуже діловитий і трохи навіть кумедний. Він дійшов зі мною аж до мого будинку. На прощання ткнувся холодним носом у мою долоню, махнув кумедним рудим хвостом та побіг кудись у своїх справах.