Розділ 3. Марко

Розділ 3

Звісно, я того ж вечора знайшов Амалію в Інстаграмі. На її сторінці в соцмережі були переважно її малюнки або фото та колажі з міськими краєвидами. Так я зрозумів, що Амалія мешкає десь поряд, можливо, навіть у сусідньому будинку, і це здалося мені дивним, тому що я раніше ніколи її не бачив. Амалія вкрай рідко робила селфі, не розповідала про себе — ні про свої звички ні про те, на що витрачає вільний час, навіть не ділилися фотографіями кави або їжі, як це роблять блогерки. Але інколи показувала книги, які читала і до яких створювала власні ілюстрації, або інші речі, що її надихали. Амалія була цікавою співрозмовницею, мені приємно було спілкуватися з нею. Але я так чомусь і не наважився запросити її на побачення. Спочатку це здавалося мені недоречним, а потім... Потім сталося дещо, що відверто налякало мене.

Того вечора ми з друзями грали черговий раунд у міському турнірі з паб-квізу. І несподівано посіли друге місце, хоча раніше наша команда стабільно була четвертою в таблиці. Це треба було відсвяткувати, тож наш капітан запропонував продовжити вечірку вже в іншому пабі. Мабуть, ми трохи перебрали міри, тому що навколишній світ ставав все більш примарним і розмитим, перед очима все погойдувалося. але я вперто збирався йти додому пішки.

— Давай я тобі хоч таксі викличу, — казав наш капітан Андрій.

— Та я і сам можу. Мабуть, — цифри на екрані теж розпливалися. — Але ж тут пішки йти аж два квартали.

І дорогу я знав так, що міг пройти її з заплющеними очима. Скільки разів я так і добирався — майже на автопілоті — з численних вечірок у студентські роки. Свій двір я також знав до найменшої тріщинки в асфальті, адже у цьому будинку я мешкав все життя, з народження. Коли мені виповнилось дев'ятнадцять, батьки переїхали до квартири. що отримали у спадок від тітки, а мені залишили цю — дві маленькі, але затишні кімнати у звичайній хрущовці. Мої приятелі шукали житло, міняли райони та квартири, а я так і прокидався кожного ранку у кімнаті, яку пам'ятав від народження. Так, я звик плисти за течією і не хотів нічого міняти, але зміни прийшли самі..

Додому того вечора я йшов на автопілоті, у стані приємного сп'яніння. Було ще не так пізно, на терасах кав'ярень та ресторанів ще шуміли відвідувачі, але я жив майже навпроти парку, і в цій частині проспекту було тихо. Зазвичай наш двір добре освітлений, весною та влітку на дитячому майданчику завжди хтось є — аж до пізнього вечора, тож місцеві добилися від мерії установки нових ліхтарів.

Але цього вечора на дворі нікого не було. А ще було темно, дуже темно. Хоча, коли я прощався з приятелями, мені здавалося, що світить повний місяць, зараз небо було таким темним, наче його хтось вкрив чорним оксамитом. Десь на проспекті світили ліхтарі, але їх затуляли дерева, і слабкі промені не могли пробитися крізь густе листя та розвіяти темряву. Навіть вікна в будинках залишалис чорними та мертвими. 

А ще тиша... У дворі панувала якась неприродна тиша, ніби хтось затаївся у темряві і не хоче видати себе ані звуком. І в цій тиші мені здалося, що навколо мене рухаються якісь тіні. Ніби було щось, що хоче збити мене зі шляху, щоб я повернувся на проспект, до світла ліхтарів, шурхоту автомобільних шин, гулу розмов...

Раптом я почув тихе гарчання десь позаду. Я завмер. З-за моєї спини вийшов рудий собака та став поруч зі мною. Це був великий рудий пес, я не розбираюсь у породах, та було ясно, що це справжній боєць. Він виглядав загрозливо, але гарчав не на мене. Собака дивився кудись убік тіней.

— Що, друже, тобі вони теж не подобаються? — Я намагався говорити спокійно, але сам не впізнавав свій голос.

Але треба було йти додому, і я зробив крок вперед, ще один крок, і ще, вже більше впевнено. Собака йшов поруч зі мною, і мені від цього ставало якось спокійніше. Раптом і темрява почала відступати. Чорний оксамит наче звіяло вітром,  і у місячному сяйві у сусіднього будинку я побачив двох дівчат. Ода з них видалася знайомою, я міг би заприсягтися, що це Амалія. Але друга... Вона теж була схожа на Амалію, але це була бліда її копія. "Що тут коїться? Я наче не настільки п'яний..."

Я бачив, як перша Амалія поцілувала другу. І це був не просто дружній поцілунок. Але й еротичним я би його не назвав. Виглядало це так, ніби дівчата ось-ось зіллються в одне ціле. І в цьому не було пристрасті, тільки якась невгамовна жага, яку відчував навіть я. Це було дивне відчуття, розумом я відчував огиду, ніби побачив щось таке, що взагалі не мав бачити, але ще було збудження, трохи болісне, та одночасно приємне.

Амалія повернулася до мене. Її губи були темно-червоними, на секунду мені здалося, що на них залишились краплі крові.

— Як ти невчасно, — з сумом сказала вона.

Друга Амалія не казала нічого. Вона була блідою, наче в ній крові взагалі не лишилось. Я стояв, дивився на цю сцену і не міг ворухнутися. Раптом собака, що стояв поруч, загарчав і кинувся вперед. Знов стало темно, на мить мені здалося, наче я втратив свідомість. Але за мить темрява відступила — мов за командою ввімкнулися ліхтарі, на небі знов засяв місяць, засвітилися вікна будинків. У дворі більше нікого не було. І тиша вже не була такою абсолютною. Я чув машини, що їхали проспектом, відголоски музики та сміх — у когось з сусідів була вечірка. Я пам'ятаю як дістався своєї квартири на п'ятому поверсі, але потім — провалися в сон без сновидінь, ніби потрапив у чорну діру.