Розділ 2

Минуло кілька тижнів. Я встиг відіслати статтю у наукове видання, поговорити із завкафедрою, і мені навіть пощастило знайти нового керівника, докторант якого раптом вирішив відмовитися від наукової кар'єри заради сімейного бізнесу. Завкафедрою, здавалось, повністю зрозумів мене, мовляв, я не перший, хто приходить до нього із скаргою, але поки що нема ніякої можливості вплинути на професора.

Все нібито складалося добре, але я відчував якийсь смуток. я багато думав про Амалію. І чому я не обмінявся з нею номерами? Іноді мені здавалося, що я бачу її в натовпі студентів, але кожного разу виявлялося, що я помилився. На жаль, я не спитав у неї тоді, на яку кафедру вона влаштувалася. Звісно, це мало бути щось пов'язане з нашою кафедрою, адже Амалія знала мого керівника та була в курсі усіх місцевих пліток. Але, якщо вона працює в університеті, то що тоді робила у будній день у парку?

Була у відпустці? Тоді марно її зараз шукати в університеті. Треба зачекати ще тижень, чи може довше...

Одного травневого дня після засідання кафедри я вирішив прогулятися парком, а пізніше ввечері піти у кіно. Була п'ятниця, саме час дивитися прем'єрні покази. Я вирішив пройтися тінистою алеєю, щоб вийти з парку на площі 10 Квітня, де можна сісти в новенький трамвай. Цей дещо ностальгічний трамвайний маршрут завжди був моєю слабкістю. Навіть сьогодні я іноді згадую, як ми з батьками їздили ним до Аркадії, яку тоді прикрашали не магнолії та клени, а звичайні старі каштани та тополі...

Я йшов, занурений у приємні спогади, аж раптом побачив Амалію. Вона сиділа на блакитному пледі, розстеленому просто на траві, під великим каштаном, та щось малювала в блокноті. На ній була проста синя сукня, яка їй дуже личила, і мені Амалія здалася ще більш вродливою, ніж це було всі ці тижні у моїх спогадах.

— Привіт! — я намагався здаватися спокійним та ввічливо-байдужим, але варто було Амалії подивитися на мене та посміхнутися, як я й сам розплився у посмішці.

— Привіт! Як справи?

Здавалося, дівчина щиро бажає дізнатися відповідь на ввічливе питання, то ж я сказав:

— Та все добре. Знаєш, а ти була права. І я опублікував ту статтю сам.  

— Ось і добре, — Амалія приязно посміхнулася і подивилася на мене так, ніби я був учнем, що виправдав її сподівання.

— А в тебе як справи?

— Та все добре, без змін. Відпустка вже майже закінчилася...

Амалія замовкла, а я намагався придумати нову тему для бесіди, тож спитав перше, що спало на думку:

— А можна подивитися, що це ти малюєш?       

— А чому ж ні? Сідай, дивись.

Я зазирнув у її скетчбук. Амалія малювала тонкою гелевою ручкою. Лінії біли чіткі, дуже впевнені, мінімалістичні. Але складалися вони у чудовий пейзаж, якому Амалія додавала барв за допомогою скетч-маркерів — вони лежали поруч у пластиковому кошику.

— Дуже гарно, в тебе справжній талант!

— Дякую. Мені справді дуже приємно це чути. Швидкі скетчі, коли намагаєшся вхопити саму суть речей — це моя пристрасть, — Амалія перегорнула сторінку і почала новий малюнок, час від часу хитрувато поглядаючи на мене. — А ти чим захоплюєшся?

— Кіно, — це якось само з мене вирвалось. — Якби я не мріяв про наукову кар'єру, мабуть, вчився би на оператора. Іноді я беру із собою на прогулянку свою камеру, так, вона аматорська, дуже простенька, і знімаю... Як сказати — знімаю життя навколо, те, яке воно яскраве та різноманітне...

— Чого знітився? Це справді дуже цікаво. Дай-но вгадаю — сьогодні ти теж збираєшся у кіно?

— А як ти здогадалася?

— П'ятниця, прем'єрний уїк-енд, це ж елементарно, Ватсоне. Але я не поспішала би.

— Чому?

— Вечір такий чудовий, він не повториться, а кіно — воно і завтра буде.

— Справді, — Амалія мала рацію, вечір був чудовим, теплим, але не спекотним, із золотистими смугами сонячного світла під старими соснами та приємним вітерцем.

— А що ти потім робиш зі своїми малюнками? В тебе є Інстаграм?

— Так, марнославство — мі улюблений гріх, — процитувала Амалія фільм "Адвокат диявола".

— До речі, це один з моїх улюблених фільмів.

—І мій також. Що ж, ти можеш стати моїм фоловером — звучить якось по-змовницькі, еге ж? Там я @amaliatheartist, — вона написала це на аркуші з малюнком і простягнула його мені. — А це тобі.

На аркуші був мій портрет. У стилі японської манги, може, навіть надто стилізований та трохи іронічній, але я себе впізнав. Саме цей трохи завеликий ніс, ці сірі очі та цю кривувату посмішку я бачив у дзеркалі та на фотографіях.

Амалія підвелася, склала у кошик плед, розправила складки на своїй синій сукні. Бездоганне поєднання кольорів у бездоганному травневому вечері.

— Мені пора. Ні, не треба мене проводжати. Бувай!

І я знов залишився стояти в якомусь заціпенінні замість того, щоб попросити номер її телефону. Йти в кіно було вже надто пізно, і я повернувся додому.

За чашкою чаю почав листати у Телеграмі канали з місцевими новинами. Всі вони повідомляли про жахливу аварію на площі 10 Квітня, щось про трамвай, що зійшов з рейок, і я подумав спершу "Як добре, що я вирішив повернутися додому". Але потім пришла ще одна думка — це вже вдруге зустріч з Амалією змушує мене відмовитися від своїх планів, але чомусь виходить так, що все змінюється на краще.