Розділ 1. Марко

Я ніколи не розумів японців з їхньою традицією ханамі. Як можна витрачати стільки часу на милування цвітінням, ще й шукати для цього сумнівного заняття філософське підґрунтя та вишукану назву?

Але того весняного ранку в мене було достатньо вільного часу перед зустріччю з моїм науковим керівником, я вирішив прогулятися і раптово опинився в тій частині великого парку, де не бував дуже давно. Так я вперше побачив алею сакур і застиг, підкорений цим пишним цвітінням.

Стилізована табличка повідомляла, що ця алея — дарунок від японської делегації з Йокогами (міста-побратима Одеси). "Що ж, гарний дарунок", — подумав я.

Вишукані рожеві квіти тріпотіли од легкого вітерцю з моря — свіжого, проте теплого. Ніжні пелюстки повільно падали на землю. На мить мені здалося, що ці вишукані квіти — якісь неживі, штучні, мов декорація, яка приховує щось зловісне та небезпечне, але це відчуття швидко минулося.

І тут мене окликнув жіночий голос:

— Марко! Що це ти тут робиш?

Я озирнувся. Позаду мене стояла незнайома чорноволоса дівчина. Вона поглядала на мене трохи зверхньо і водночас хитрувато, ніби знала всі мої таємниці та вважала їх надто дрібними. А може, так тільки здавалось через розріз її очей — було в ньому щось азіатське.

— Перепрошую, але Ви, мабуть, помилилися, — відповів я.

— А я так не думаю.

— Хіба ми знайомі? — Таку дівчину я би точно пам'ятав. Невисока, струнка, витончена... Вона була вдягнена в прості джинси та блакитний джемпер, але виглядала так, ніби на ній була шовкова сукня. Або кімоно — цього ранку це здавалося більш доречним.

— Тебе ж звати Марк?

— Ну, так...

— І ти вчився в Одеській політехніці?

— Так...

— Значить, я не помиляюся. А ти, як завжди, забув як звати мене... Ну добре, я нагадаю, мене звуть Амалія.

Таке ім'я важко не запам'ятати. Я був впевнений, що з дівчиною незнайомий. — це точно. Але вирішив підіграти — зрештою, Амалія була дуже вродливою,  не кожного дня такі дівчата звертаються до мене першими.

— Та ні, я тебе пам'ятаю, ми ж вчилися разом, вибач, трохи розгубився...

— Замилувався сакурою?

— Так, і це також. Далебі я замислився... Думав про ту статтю, що ми її повинні опублікувати в науковому журналі. Тобто ми — це я і мій науковий керівник. Власне, у мене з ним призначено зустріч.

— Твій керівник — професор Метельський?

— Так, а ти звідки знаєш?

— Цікавилася. Я теж після магістратури подавала заяву в докторантуру, але не прийняли, бо місць вже не було... Мабуть, цього року знов намагатимуся, а поки що на кафедру влаштувалась, тож тепер у курсі всіх пліток. Але на твоєму місці я б не ходила до професора ні сьогодні, ні будь-коли ще.

— А це чому?

— А він привласнює чужі досягнення та не робить нічого, щоб його докторанти могли захистити свої роботи. І твою статтю привласнить. Тобі треба шукати іншого керівника. А опублікувати свою статтю ти можеш і сам.

— Вибач, але мені здається...

— Що я пхаю носа у чужі справи?

— Я не хотів, що це прозвучало так різко...

— Та я не ображаюся. А ти все одно подумай.

Амалія посміхнулася, і я мимоволі посміхнувся у відповідь.

— Прогуляємося? Часу в тебе вдосталь, — весело сказала дівчина, підхопила мене під руку, і ми пішли вздовж алеї.

Ранок був сонячним, проте свіжим, як це буває в Одесі тільки у квітні, до того, як прийде справжня спека. Ми йшли вздовж ставку, у воді плавали крихітні білі та рожеві пелюстки, ніби маленькі паперові кораблики. Сакури та сливи лишились позад, тут на березі височіли старі сосни, а земля під ними була вкрита смарагдовою травою.

Ми розмовляли як старі знайомі — про все одразу і ні про що конкретне. Мені здавалося, що інколи Амалія читає мої думки, так легко вона змінювала тему, ніби налаштовувалась на одну хвилю зі мною.

Ми влаштувались на дерев'яних шезлонгах, підставляючи обличчя весняному сонцю. Якийсь час ми мовчали. Але це було цілком комфортне та затишне відчуття. Ніби ми так робили багато разів до цього, і будемо так робити у майбутньому, адже ми зустрінемось знову, я в цьому був впевнений.

Я втратив відчуття часу, забув, що мені призначено зустріч. А коли про це згадав, було надто пізно. На екрані смартфону я побачив декілька пропущених викликів і здивувався — як я міг взагалі їх не почути? Пора повертатися у реальність.

Мені стало ніяково, і я почав незграбно прощатися. Було якось неввічливо казати Амалії, що це через неї я пропустив зустріч, але треба було якось виправляти ситуацію.

— Дай-но вгадаю, ти пропустив зустріч? — з посмішкою спитала Амалія.

— Так, але, мабуть, ще може зателефонувати, вибачитися, якось це виправити...

— Послухай мене, — Амалія знову щиро посміхнулась. — Публікуй статтю сам. Я впевнена, що на тебе чекає успіх. І знайди собі іншого керівника. А ось мені вже треба поквапитись. Бувай! — Амалія стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку, ледь торкнувшись ніжними губами. Її цілунок був наче легкий вітерець, теплий і свіжий, з ароматом квітучої вишні. А я на мить відчув себе як школяр, якого вперше поцілувала дівчина. Дивно, як в той день загострювалися всі почуття, ніби їх підсилювала присутність Амалії.

І поки я стояв, відчуваючи себе цілковитим бовдуром та незграбою, Амалія пішла до виходу з парку такою легкою ходою, ніби підошви її балеток взагалі не торкались бруківки.