Епілог. Справжня ціна

Ми йшли узбережжям. Медовий місяць у невеликому містечку біля моря був саме тим, що було потрібне після шпиталю, вибухового зізнання та шаленої пропозиції. Діма міцно тримав мене за руку, і я відчувала спокій: моє плече майже загоїлося, а серце билося рівно — як у звичайної, смертної жінки.

Раптом я спіткнулася.

— Обережно, люба, — прошепотів Діма, обережно підтримуючи мене, щоб я не впала.

У піску лежала лампа. Невелика, бронзова, вкрита морською сіллю, вона була дивовижно схожа на ту, що я знайшла п'ять століть тому.

Діма нахилився, підняв її та усміхнувся своєю теплою, безтурботною усмішкою.

— А ти говорила, що чарівні лампи не валяються на кожному кроці, — підморгнув він із усмішкою. — А тепер у тебе три нові бажання. Що загадаєш? Може, вічну відпустку?

Я подивилася на нього. Побачила сонце в його волоссі, радість у його очах і відчула абсолютну повноту в грудях. Мені більше не хотілося нічого. Ні безсмертя, ні грошей, ні магії.

— Нічого, — відповіла я тихо, але рішуче. — Мені нічого не потрібно. У мене є все.

— Навіть не спробуєш? — він засміявся, намагаючись стерти сіль із боку лампи.

Я обережно взяла предмет із його рук. Згадала щоденник Демоса, згадала стерті народи, самотність вічності та ціну, яку я заплатила.

— Навіть найкращі бажання можуть принести зло іншим, якщо ти не бачиш їхньої повної ціни, — сказала я. — Магія має свою ціну, і я її більше не хочу платити.

Я розмахнулася і, не вагаючись, не дозволяючи навіть найменшій спокусі торкнутися мого серця, кинула лампу далеко в море. Вона зникла під хвилями, не залишивши сліду.

Діма дивився на мене з повагою, а потім пригорнув.

— Тоді ходімо, кохана, — прошепотів він мені на вухо. — Нам потрібно жити наше єдине життя.

І ми пішли далі, залишаючи за собою лише чистий пісок.