Розділ 10. Дар болю

Сьогодні Діма захотів подарувати мені обручку. Я, яка могла б купити весь магазин, не заперечувала — адже це був подарунок від коханого. А це цінніше за будь-які скарби.

— Дивись, яка чудова, — промовив Діма, показуючи на золоту обручку з яскравим синім каменем. Він був невеликий, але блищав, мов жива іскра.

— Прямо як твої очі, — прошепотів він мені на вухо.

Я усміхнулась, і раптом в магазин увірвався грабіжник — у масці, з пістолетом у руці. Люди заклякли. Продавчиня скрикнула, а я інстинктивно відчула, як магія в мені завмирає, чекаючи.

— Усі стояти! Гроші і прикраси — швидко! — гаркнув він, направляючи зброю просто на нас.

Діма застиг, лише міцніше стис мою руку.

— Спокійно… усе буде добре, — прошепотів він мені, хоч сам тремтів.

Я обережно поклала обручку на прилавок, касир витягала гроші. І раптом — невчасно, безглуздо — Діма чхнув.

Різкий звук пролунав у тиші, як вибух. Грабіжник здригнувся, різко розвернувся — і натиснув на спуск.

Я не думала. Просто кинулася вперед, між ним і Дімою. Постріл. Гострий біль прошив тіло вище серця, і світ на мить зник. Я відчула тепло, що швидко перетворювалось на холод.

Десь далеко лунав крик Діми. Грабіжник кинувся тікати, двері грюкнули, і настала важка тиша.

— Ні, ні… тримайся! — Діма опустився поруч, притискаючи долонями мою рану. Кров проступала крізь пальці, гаряча й липка. — Зараз, чуєш? Скоро приїдуть… тримайся, будь ласка!

Я дивилася на нього крізь пелену болю й відчувала, як щось змінюється. Кров текла — справжня, червона. Моє тіло боліло. А значить… я знову смертна.

Сльози змішалися з усмішкою.

— Я… відчуваю… — прошепотіла я, ледве чутно. — Це… те, чого я хотіла.

— Не говори! Тримайся, чуєш? — його голос ламався, він не зводив очей із мого обличчя. — Швидка вже їде, все буде добре!

Я хотіла відповісти, але світ почав танути. Звуки гасли, кольори тьмяніли, і останнє, що я відчула — це тепло його рук на моїй шкірі й ніжність у голосі, який кликав мене повернутись.