Розділ 2. Кава із запахом флірта

Ми сіли за столик біля вікна, замовивши каву у офіціанта. Я не могла не помітити, як його руки спокійно лягли на край столу. Він трохи нахилився вперед, і я відчула, що простір між нами став якось меншим. Його погляд був тихим, але уважним, і в ньому було щось знайоме, що невидимо торкалося чогось глибоко всередині мене.

— Ви, здається, не місцева, — промовив Діма, і тиша навколо ненадовго розтанула.

— Так, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, хоча серце билося швидше. — Ви здогадалися по валізі?

— Ні, — посміхнувся він. — Містечко невелике. Я знаю майже всіх. А ви — незнайомка. Ви надовго?

Я відчула легку втому і одночасно цікавість. Не знала, скільки затримаюся тут, і не хотілося виглядати розгубленою.

— Не знаю… Я зараз подорожую в пошуках себе, — сказала я тихо, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.

Він уважно подивився на мене, і мені здалося, що він помічає більше, ніж я дозволяю собі показати.

— Як вам наше місто?

Я кинула погляд у вікно, на тихі вулиці, що плавно переходили в туманний вечір. Все виглядало знайомо й водночас чужо, ніби місто дихало повільно і обережно.

— Тільки но приїхала. Нічого ще не бачила, — відповіла я, відчуваючи легке хвилювання всередині.

— Якщо хочете, можу показати найкращі місця. І першим ділом — наш найкращий готель. Там подають чарівні сніданки.

Я відчула легкий щем у грудях. Його посмішка була не просто ввічливим жестом, у ній ховалося щось грайливе, ніби він уже знав якусь таємницю.

— Буду вдячна, — прошепотіла я, і дивилася на нього трохи довше, ніж слід було б.

— У мене перша пропозиція, — сказав він і нахилився ближче. — Давай перейдемо на ти. Ми вже майже друзі.

— Не проти, — відповіла я, відчуваючи, як між нами з’являється невидима, легка близькість.

Офіціантка принесла нашу каву. Аромат облетів нас, і я відчула, як тепло наповнює руки, а очі Діми невимушено зустрічають мої.

— Здається, у тебе сьогодні день важкий, — мовив він, нахилившись ще трохи ближче. — А можливо, ти просто не звикла до сюрпризів.

Я не знала, що відповісти. Його легка зацікавленість, щира увага і м’який тон змушували серце битися швидше.

— Сюрпризи інколи хороші, — сказала я, і мої слова звучали відважніше, ніж відчувалося всередині.

Він усміхнувся, і ця посмішка змусила мене відчути, що весь світ навколо стискається до цього маленького столика, до запаху кави і тихого тепла його присутності.

— Тоді, — промовив він, — давай зробимо цей день трохи кращим. Хочеш, я розкажу тобі щось дивне про це місто?

Я кивнула, і він почав свою історію. Його слова текли легко, немов музика, а я слухала, забувши про втому і століття самотності. Кожне його слово несло легкий флірт, і я відчувала, що ця зустріч — не випадковість.