Розділ 1. Місто, що пахло дощем

Я вийшла з автобуса, ще трохи притискаючи валізу до себе. Надворі пахло мокрим листям і холодним листопадовим повітрям. Дощ щойно минув, а калюжі на бруківці відбивали світло ліхтарів, немов маленькі дзеркала.

Містечко здавалося тихим і застиглим, але я відчувала його магію. Старі будинки, вузькі вулички, тиша, що щільно огортала все довкола. А ще тут був слід тієї сили, що колись виконала мої три бажання.

Минуло майже п’ять століть… і світ змінився до невпізнання. Я навчилася говорити десятками мов, бачила, як народжуються й руйнуються імперії, як цілі континенти змінюють свій вигляд, але ніколи не могла звикнути до порожнечі, що оселилася в грудях.

Багатство давно перетворилося на пил. Будь-який будинок, маєток, золото чи діаманти ставали лише тягарем. Друзі, коханці… вони зникали, як вогники свічок від подиху вітру. А я залишалася завжди двадцятирічною, вічним, незмінним свідком. Вічність, про яку попереджав джин, виявилася самотністю.

Останні сто років я присвятила пошукам.

Я шукала не скарби, а спосіб знову стати смертною. Хотіла скасувати свої бажання. Для цього розшукувала джина, використовуючи магію, яку вже опанувала досконало.

Під час мандрів я дізналася, що Демоса давно звільнили. Хтось загадав бажання, щоб він став вільним.

Єдиний, хто міг скасувати його слова, був його прямий нащадок.

І ось, коли я вже майже зневірилася й втратила будь-яку надію, мені трапився слабкий слід магії того самого джина. Саме він привів мене сюди.

Я йшла повільно, вдивляючись у людей. Хтось поспішав під парасолями, хтось зупинявся, щоб привітатися із знайомим. Життя йшло своїм ходом, а я — чужинка серед нього.

Раптом почувся голос поруч:

— У вас капюшон сповз.

Я обернулася. Переді мною стояв хлопець із темним волоссям, спокійними очима і посмішкою, що здавалася природною і теплою.

— Дякую, — відповіла я.

— Тут поруч кав’ярня, — сказав він і трохи нахилився. — Можливо, кави? Ваш вигляд видає, що день був важким.

Я хотіла відмовитися. Вічність навчила мене не довіряти випадковостям. Але щось у його погляді змусило мене кивнути.

— Добре, — прошепотіла я.

Ми зайшли до кав’ярні. Повітря було насичене ароматом свіжо смаженої кави і теплом. Він показав столик біля вікна.

— Я Діма, — сказав він, простягаючи руку.

— Аліна, — відповіла я, потискаючи його руку.

Він усміхнувся, і я відчула дивне тепло, знайоме й глибоке, немов спогад із минулого, що залишився глибоко в серці. Магія, яку я шукала століттями, була десь поруч.