Глава 2

Джон та Мія приїхали в пусте та брудне місто, яке поступово перетворювалось на руїни. Чоловік зменшив швидкість і вони побачили, що в провулках та будинках зачаїлись зомбі, які тільки й чекають можливості, щоб напасти.
- Я думала, що тут краще,- сказала дівчина.
- Так. Я теж так думав,- погодився хлопець і вони проїхали далі.
   Пройшло кілька хвилин, коли вони, нарешті, побачили людей. На в'їзді в центр міста, який оточений величезними барикадами, стояло кілька озброєних людей, які уважно стежили за автомобілем Джона. Вони повільно під'їхали до трьох людей, один з яких, як виявилось, був лікарем. Лікар обстежив стан прибулих та погодився пропустити їх в місто. Озброєні охоронці відкрили шлях, тому хлопець зміг в'їхати всередину. Припаркувавшись коло одного з старих будинків, Джон та Мія вийшли з автомобіля.
- Тут мило,- мовила дівчина, оглянувшись навколо.
   Тоді, до них підійшли двоє озброєних чоловіків.
- Що ви тут забули?- спитав один з них.
- Особисті справи. Вивчаю місцевість та особливі місця.
- Їжі в нас мало, тому самі будете про себе дбати. Крім того, якщо ми побачимо, що ви задумали щось, що може нашкодити місцевим - вам кінець. Зрозуміло?- говорив другий.
- Цілком,- відповів хлопець.
- Ми будемо стежити за вами,- додав чоловік та, разом з напарником, залишив прибулих.
- Якісь вони не дуже привітні,- сказала Мія.
- Невже? Тобі теж так здалось?
- Годі тобі!
- Їх можна зрозуміти. Джо теж був не дуже радий, коли я приніс тебе в "Укриття".
   Джон замкнув автомобіль і, перейшовши дорогу, вони зайшли у внутрішній дворик одного з будинків. Всередині був майже десяток людей, двоє з яких активно сперечались.
- Якщо ти мені зараз не віддасиш мені цю машину, я тобі ноги переламаю, шматок лінивого лайна!- крикнув озброєний чоловік, який є або був одним з "мисливців", як Джон.
- Ти повинен розуміти, що вона ще не готова. Якщо брати її зараз, то можеш застрягнути десь посеред дороги і померти.- відповів механік.
- Якщо я не візьму її зараз, то може померти невинна людина. Мені треба зараз!
   Джон, переглянувшись з дівчиною, підійшов до мисливця та легко торкнувся його плече. Незнайомець відчув це та сильно вдарив хлопця. Удар був настільки сильним, що повалив Джона на землю.
- Чорт,- мовив Джон, впавши на спину.
- Ніколи не підходь до мене з-заду.- мовив незнайомець та подав хлопцеві руку,- Новенький?
- Не новенький, але тут вперше.
- Я Віктор.- мовив "мисливець".
   Віктор був чоловіком середніх років. Можливо, він ще застав часи до нашестя зомбі. Його коротке брудне волосся та шрами по всьому обличчю вказували, що він пережив не одну битву.
- Джон,- мовив хлопець, піднявшись на ноги,- а це Мія.
- Дівчатам зараз непросто знайти місце в світі. Більшість пішли в Ханаан, але я радий, що є й ті, які вирішили боротись.
- Чоловіки самі не справляються,- мовила Мія та обернулась до хлопця,- Джоне, я бачила тут якісну лікарню. Не хочу ображати Елізабет, але...
- Так, я розумію.
- Між вами щось є?- спитав Віктор, коли дівчина відійшла достатньо далеко.
- Ні,- одразу відповів хлопець, проводжаючи її поглядом.
- Ти, напевно, не уявляєш кого втрачаєш. Не просрай свій шанс.
- Я тут з інших причин,- Джон перевів свій погляд на чоловіка,- Я шукаю лабораторію. Знаю, що вона може бути засекреченою, тому шукаю того, хто точно скаже, де вона.
- Я чув колись про лабораторію неподалік, але точно не знаю, де вона. Тільки місцевий мер може мати достатньо інформації для того, щоб сказати тобі.
- Де його можна знайти?
- В адміністрації... Велика біла будівля з колонами. Йди прямо по вулиці і не помилишся.
   Джон потиснув руку мисливцю та покинув дворик. Їхня розмова трохи заспокоїла чоловіка, тому він змірив механіка зневажливим поглядом та пішов займатись своїми справами. Вийшовши на вулицю, хлопець одразу побачив розкішну та велику білу будівлю з античними колонами. Проте, увагу Джона привернув бар. Він знав про такі заклади тільки з розповідей Джо, тому вирішив глянути, що це таке, доки був шанс.
   Всередині нікого не було, крім бармена. В очі одразу кидалось сміття, мотлох та розбите скло, а сморід дешевого алкоголю доносився на кілька метрів від входу.
- Тут була бійка?- спитав Джон, підйшовши до бармена.
- Звичайний день суботи після традиційного вечора п'ятниці,- відповів бармен,- Ти новенький?
- Тут вперше.
- Отож, що привело тебе в мій бар, новенький?
- Я шукаю людину, яка може щось знати про лабораторію.
- Не впевнений, що можу тобі допомогти в цьому. Проте, тобі можуть знадобитись мої зв'язки... В майбутньому.
- Я маю щось зробити в обмін на це.
- Не дуже складна робота, але важлива для мене. Вчора тут був мужик, який щось винюхував.
- Так, як я.
- Ні... Взагалі-то, так, але не зовсім. Це неважливо. Наскільки я знаю, він зараз спить на іншому кінці вулиці. Сходи до нього та дізнайся хто це і що він хоче.
   Джон відвів погляд та майже хвилину думав наж пропозицією і, зрештою, погодився. Хлопець вийшов з бару та, перейшовши дорогу, одразу побачив п'яного чоловіка, який спав на сходах коло будинку.
- Потрібна допомога?- спитав Джон, підійшовши до чоловіка.
- Так. Було б добре,- втомлено мовив незнайомець,- Двері заклинило. Старі, зараза!
   Чоловік сильно вдарив ногою в двері, але скривився від болю.
- Я допоможу,- сказав Джон та схилився коло дверей. Хлопець вирішив поговорити з чоловіком, поки зламує замок.- Отож, як довго ти тут сидиш?
- Кілька годин, якщо не помиляюсь.
- І ніхто з місцевих не допоможе тобі?
- Я тут не дуже давно. Крім того, впевнений, що вони завжди дбають про свій зад.
- Звідки ти?
- Жив деякий час в невеликому поселенні, що за кілька кілометрів звідси. Було тихо та спокійно, поки не прийшла армія. Вирішили зробити невелику базу для відпочинку та перегрупування солдатів. Мудаки!
   Джо непогано навчив хлопця зламувати замки, тому справу було зроблено швидко.  Вони зайшли в темний під'їзд, який був жахливо брудним та смердючим, як і квартира самого пияки.
- Тобі, напевно, треба нагороду. Почекай секунду,- мовив чоловік та залишив Джона в коридорі.
    Хлопець тихо пройшов в одну з кімнат та, побачивши письмовий стіл, почав оглядати шухляди. Джон знаходив лише непотрібні документи та якісь папери, які нічого не означали. 
- Тобі ніхто не дозволяв туди заглядати,- мовив чоловік набагато бадьорішим голосом.
   Джон, звісно, почув зміни в голосі незнайомця, тому повільно потягнувся за пістолетом.
- Хто тебе сюди прислав?- продовжив чоловік, який повільно наближався до хлопця.
   Джон швидко витягнув пістолет та направив його на чоловіка. Незнайомець швидко вибив зброю з рук хлопця та вдарив його в обличчя. Джонові вдалось захиститись від другого сильного удару та не вдаритись об стіну. Чоловік боляче вдарив хлопця в коліно та живіт, поваливши його на підлогу. Джон зміг виграти собі трохи часу, вдаривши ворога в ногу. Вставши на ноги, хлопець побіг до виходу.
- Кудись зібрався?- спитав незнайомець, цілячись в Джона пістолетом.
- Цікаво знати, хто ти,- відповів хлопець, різко зупинившись та піднявши руки.
- Я б тобі сказав, але немає сенсу.
   Джон швидко побіг в сторону противника, але отримав кулю в плече. Передбачивши вистріл, хлопець зміг відхилитись, тому куля потрапила в плече та пройшла навиліт. Другого пострілу не було, бо Джон накинувся на противника і вони обоє вилетіли з вікна. Падіння з четвертого поверху виявилось болючим для обох. Скоріше за все, вони б померли, якби не автомобіль, який стояв під вікнами. Обоє впали на дах авто, розтрощивши його, а звідти впали на асфальт. Джон спробував встати на ноги, але відчув різкий біль в плечі, спині та грудях. Вороже налаштований незнайомець не втрачав часу, тому, важко вставши на ноги, кілька разів спробував вистрелити в хлопця. Противника хитало з боку-в-бік, тому йому було дуже важко попасти в лежачого чоловіка. Зрештою, незнайомець впевнено прицілився в голову Джона. Раптово, пролунав гучний вистріл і в ту ж мить, голова незнайомця розлетілась на шматки. Джон підняв голову та побачив Віктора, який тримав в руках снайперську гвинтівку. 
   Віктор та ще один чоловік швидко підбігли до хлопця та віднесли його до лікаря.
- Док, в тебе новий пацієнт!- голосно вигукнув Віктор, зайшовши всередину лікарні. Чи, точніше того, що від неї залишилось.
- Що сталось?- схвильовано спитала Мія, коли Віктор поклав хлопця на ліжко.
- Невеличка сутичка з одним вже мертвим місцевим жителем. Нічого особливого. Кожен день таке.
- Куля пройшла навиліт, але треба промити рану. Ще кілька серйозних ушкоджень від падіння... Зламане ребро... Перелом двох пальців. Надіюсь, що органи не пошкоджені.
- Так, док, нам цього всього не треба,- підганяв Віктор,- Берись за роботу і витягуй цього хлопця з того світу.
- Він вже вдвічі живучіший, ніж будь-хто, кого я бачив.
- Чув, пацан, зараз док тебе залатає і будеш, як новенький.
- Я цього не казав.
- Значить, скажеш.
- Вікторе, затримай цю рану,- мовив доктор, вказуючи на рану в плечі,- Я підготую все необхідне.
   Місцевий лікар, з допомогою Віктора та Мії, три години намагався врятувати життя хлопця. Кілька разів Джону здавалось, що він непритомніє, але подруга приводила його в чуття.
- Ось і все,- зрештою сказав лікар,- Це все, що можу зробити я. Вам краще не вступати в бій кілька тижнів, а там побачимо. Хоча, краще взагалі більше не вступати в бій.
- Скоро прийде зима і я більше не зможу їхати далі. Мені треба рухатись вже і зараз.
- Я впевнена, що є спосіб почекати. Крім того, після зими ті лабораторії нікуди не зникнуть.
- Ти не розумієш. Обмаль часу. Джей ризикував всім, щоб дізнатись, що відбулось насправді. Напевно, армія дізналась, що хтось зайшов всередину.
- В мене є дещо, що допоможе вам швидше встати на ноги,- раптово сказав доктор та почав ритись в шухлядах.
- Не варто так ризикувати собою. В тебе стріляли, ти впав з четвертого поверху і отримав внутрішні рани.
- Чим швидше я закінчу з лабораторіями, тим краще.
   Майже хвилину вони продовжували сперечатись, доки лікар не повернувся до них.
- Знайшов. Це дуже рідкісний препарат, який виробляли наші вчені в рамках програми суперсолдатів. Зрештою, нічого не вийшло, тому майже все знищили, крім однієї партії. Цей препарат знеболює, збільшує витривалість та долає втому. Скоріше за все, його б заборонили в більшості держав світу, але це єдиний варіант, якщо ви хочете йти в бій зараз.
- Чому він міг би бути забороненим?- спитав Джон.
- Він викликає залежність.
- Це наркотик?!- здивувалась Мія та повернулась до Джона,- Ти ж не збираєшся вживати наркотики?!
   Джон проігнорував її та сховав препарат в кишеню.
- Я б провів ще кілька тестів, але можете йти.- сказав лікар.
   Хлопець вдячно кивнув та, скривившись від болю, встав на ноги.
- Як новенький!- посміхнувся лікар, але побачив ненависний погляд Мії, тому заткнувся.
   Джон взяв свої речі та мовчки вийшов на вулицю.
- Ти мудак. Ти це знаєш?!- обурилась Мія,- Я хочу тобі допомогти, але ти навіть не збираєшся слухати мене!
- Ти не розумієш! Я маю це зробити! Якщо це допоможе людям вибратись звідси чи зробити вакцину, то я готовий пожертвувати всім, що в мене є.
   Джон розвернувся та мовчки пішов вулицею. Мія кілька секунд дивилась в спину чоловіка та хотіла продовжити, але відчула легкий дотик на своєму плечі.
- Я про нього подбаю,- сказав Віктор.
   Дівчина з недовірою глянула на чоловіка, але мовчки кивнула та заспокоїлась.
- Вона точно тебе любить,- сказав Віктор, наздогнавши повільного хлопця.
- Мені потрібно до мера.