Останні 24 години

"В останні 24 години людство дізнається більше про себе,

ніж про всесвітні катастрофи".
 

Сиджу на підвіконні, розглядаю небо, яке сьогодні виглядає дивно спокійним. Чисті хмари, м’яке сонячне світло... Ніби нічого не відбувається, ніби світ не стоїть на краю прірви. А я все ще тут, живу. У кімнаті витає слабкий аромат кави, що повільно холоне в чашці, яку я так і не допила на світанку.

Запах міцної чорної кави ще з дитинства викликав у мене відчуття затишку. Але сьогодні навіть вона не розвіє тягар думок. Я намагаюся уявити, як це — не існувати? Вирушити у невідомість? Чи буде це боляче? Чи взагалі відчуватиму щось, коли все закінчиться? Мозок шукає відповіді, але в цьому світі, який ось-ось закінчиться, їх не існує.

Мій телефон вібрує на столі. Новина, яку я бачу, схожа на все те, що я читала в науковій фантастиці, але це не вигадка. Це наша реальність.

“Вчені повідомляють, що чорна діра вже поглинула Марс і стрімко наближається до Землі. Залишилося менше як доба…”.

Все почалося ще рік тому, коли на всіх екранах з’явилися повідомлення про наближення того, що ми не можемо зупинити. Це не була війна, не вторгнення інопланетян і не глобальна катастрофа, яку ми самі ж і створили. Це щось більше, щось невідоме, що наздогнало нас раптово, як потужний смерч, вирваний з глибини космосу. В Сонячній системі утворилась чорна діра, масштаби якої неухильно розростались і поглинали все, що трапляється на шляху. З чорною дірою безглуздо боротися, як і втікати. Та й куди? Все, що ми могли зробити, — це рахувати години.

Останні 24 години... Це все, що залишилося. 

Моя перша думка, коли я дізналася — “Невже це все?”. Навіщо було так поспішати, бігти, боротися за місце під сонцем? Усі ті конфлікти, дрібні й великі, важливі й порожні. Сьогодні вони здаються такими безглуздими.

Це не одна з тих історій, коли хтось приїде й врятує нас. Немає більше серед нас героїв. Немає великих планів евакуації. Це просто шлях в “нікуди”. Хочеться вийти на вулицю й закричати, запитати: “Чому?”. Але я знаю відповідь — це не має значення. Немає більше ні “чому”, ні “коли”, а є тільки “зараз”.

Що ти зробиш, коли взнаєш, що завтра не настане? Мої перші хвилини були змішані — страх і водночас дивна легкість. Ніби весь тягар світу зняли з моїх плечей. Можливо, нарешті не треба бігти. Не треба поспішати, встигати, здобувати, досягати. Часу немає — ні вчора, ні завтра. Лишилося тільки сьогодні.

Секунда, хвилина, година. Тепер вони мають зовсім інший сенс. Колись я думала, що час — це просто лінія, на якій ми позначаємо найважливіші події в історії людства. Так нас навчали у школі та в університеті. Але ні. Сьогодні ця лінія обірвалась, і все, що залишилося, — це хаос усередині мене. 

Стільки всього хотілося зробити. Я мріяла написати книгу, створити щось велике, вагоме. Хотіла залишити свій слід в історії. Але тепер ця історія закінчується, і жодна книга не встигне побачити світ.

Я сідаю за свій старий письмовий стіл, який супроводжує мене усі студентські роки. Між розкиданими книгами та нотатками з історії, помічаю шматок паперу з незавершеним абзацом. Я писала цей текст на конкурс, який так і не оголосили. Чи має він тепер значення? Все втратило сенс, чи не так?

Починаю писати, не знаючи, навіщо. Пишу про те, що важливо зараз. Слова течуть, як ріка, і раптом я розумію, що ця остання сторінка може бути важливішою, ніж усе інше, що я колись створювала. Це мій останній день на Землі, і я хочу поділитися з вами тим, що відчуваю.

Все, що було важливим, розчинилося в порожнечі. Усі змагання, досягнення, успіхи — більше не мають значення. Лише зараз розумієш, що найважливіше — це не наші перемоги, а миті, які ми пережили. Люди, яких ми любимо. Моменти, коли ми сміялися до сліз, коли плакали разом, коли мовчали, тримаючись за руки. 

Я взяла до рук телефон, щоб написати друзям, близьким. Вони, певно, так само як і я, розуміють, що кінець вже близько. Але що сказати? “Дякую”? “Прощавай”? “Я завжди тебе любила”? Усі слова здавалися пустими. Я вимкнула телефон і просто пішла на вулицю. Повітря було настільки свіжим, що, здається, дихала глибше, ніж будь-коли. Кожен подих — це мов маленьке життя. Хочеться цінувати кожен момент.

На дворі пізня осінь. Дерева голі, наче вже готуються до свого кінця. Дивлюся в небо. Воно синє, спокійне, але я знаю, що десь там, в чорній безодні, вже підступає загибель. Чи вона страшна? Не знаю. Можливо, це просто перехід в інший стан. Кінець, але водночас і початок чогось нового.

Я побрела до парку неподалік. Мій пес Фенікс підскочив з місця, помахуючи хвостом. Він не знає, що це кінець. Може справа у його кличці, але для нього це просто ще один щасливий день — із прогулянкою, запахами трав і гілками, які можна тягнути зубами. Дивлячись на нього, я відчула заздрість. Фенікс жив тут і зараз, так було завжди. Він не думав про завтра. Я завжди захоплювалася тваринами за їхню здатність бути в моменті, на відміну від людей, які або надто зациклювались на минулому, або витрачали час на марення про майбутнє. Можливо, я теж була дурненькою, бо постійно планувала те, чого не могла контролювати.

Ми йшли мовчки, маленькі камінці та опалі листочки шурхотіли під ногами. Дерева стояли велично та непохитно, ніби вони не знали про те, що цей день — останній. Але були готові, я відчувала це. Природа завжди була мудрішою за людину. Вона знала, що все має свій кінець і не боялась його прийняти. Листя падає восени, щоб почати нове життя навесні.