Розділ 5

Ми зайшли до його кабінету, де на кріслі вже сиділа Мелоді. Хотілося ляпнути: «Вся сімейка в зборі», але я все ще не відчував цього зв’язку. І, чесно кажучи, є всі шанси, що не відчую. Особливо з таким теплим ставленням Тома.

— Ти блін мені зірвав побачення! — гаркнув я, як 16-річний підліток, якого відірвали від першого поцілунку.

Том підняв брову.

— Що? Вона твоя дівчина?

— Ну… майже, — відповів я, ковтаючи сором, як нерозжований бутерброд.

Мелоді лише ледь помітно всміхнулась, мовляв, «О, молодець, хоч у цьому світі хочеш щось зробити».

— Паркере, вибач, але зараз не до сентиментів, — серйозно сказав Том, — час прийшов. Гарі вже дихає нам у спину. Він тут.

— Що? Чому ми нічого не відчуваємо?! — серце в мене буквально стрибнуло до горла.

— Бо нас поки що захищає магія, — спокійно відповіла Мелоді, але її голос був напружений, як струна, готова ось-ось луснути. — Але він помалу пробивається.

Я застиг, мовчки ковтаючи цей факт.

Ну супер. Якби в мене був план на день, він би зараз горів разом із моїми штанами під час побачення.

— І що я маю робити? — запитав я, намагаючись вгамувати хвилювання, що вже гризло мене зсередини. У цей момент я чітко зрозумів: усі жарти закінчились, ігри скінчились. Тепер я мав стати тим, ким вони всі мене вважають — героєм із суперсилою. Ну або хоча б не здохнути на першому ж бою.

— Ми вже відправили один загін супергероїв, — відповів Том серйозно. — Вони поки що тримають оборону, але це тільки тому, що Гарі ще не підключився.

О, чудово. Гарі навіть не почав, а там уже пекло.

— Тобто я вже маю йти назовні? — спитав я тихіше. Здається, моєму голосу теж стало страшно.

— Так, — підтвердив Том із важкістю в голосі, якого я не чув ніколи раніше.

Мелоді сиділа поруч і тихо плакала. Її плечі здригались, і цей звук надривав щось у мені, хоч я й не звик до сентиментів.

Я опустив голову, ніби вага всього світу лягла на мої плечі.

— Не хвилюйся, все буде… можливо, добре, — спробував я якось заспокоїти її, але вийшло жалюгідно.

Вона лише зітхнула, наче відчувала, що й сама ця «надія» — така ж хистка, як і я зараз.

Мені видали костюм супергероя. Я взяв його в руки й одразу подумав: «Вау, це що, мені? Я ж у такому виглядаю як мінімум на мільярд баксів!»

Я швидко натягнув його на себе — і, чесно кажучи, спочатку трохи засумнівався, бо тканина була пружна, облягала кожен сантиметр тіла, і я виглядав… ну, як м’язистий ніндзя з майбутнього.

Костюм був темно-сірий, з чорними вставками на плечах та боках, ніби підкреслював кожен рух. На грудях — емблема, стилізоване полум’я, яке наче тліло, коли я нахилявся. Матеріал виглядав як щось між бронею та лайкрою: гнучкий, але відчувалося, що він витримає удар. Навіть черевики були вбудовані — чорні, із срібними смужками, які блищали, немов мене знімали для реклами спортивного бренду.

Я підійшов до дзеркала й завис.

— Ооо, це що… я? Це ж я?! — майже не вірив я.

Повернувся боком, втягнув живіт (хоча його там і не було після всіх цих тренувань), підняв руку, зробив позу «Я — супергерой», потім другу, потім…

— Боже, я такий крутий і… чорт забирай, я навіть сексапільний! — промовив я, закусивши губу, ніби це фотосесія для обкладинки журналу.

Пару хвилин я крутився перед дзеркалом, то присідав, то робив вигляд, що стріляю невидимим лазером.

— Ну, Гарі, тримайся. Убити такого красеня? У тебе немає шансів!

- Ммм, ти дуже красень, – раптом почувся голос за спиною.

Я підскочив, розвернувся – і, звичайно, хто б це міг бути? Елена. Ну от як завжди, коли я виглядаю як повний ідіот, вона з’являється з нізвідки, як головний свідок мого позору.

— Я цей… перевіряю, чи костюм добре сидить, — почав я виправдовуватися, немов мене спіймали на чомусь кримінальному.

Вона повільно підійшла, і я чітко відчув запах її парфумів.

— Ти дуже сексуальний у ньому, – прошепотіла вона так, що моє серце зробило три сальто назад.

І раптом… вона мене поцілувала.

Все. Мозок відключився.

Я заплющив очі, відчуваючи її м’які теплі губи, і завмер, ніби це мить, яку я маю запам’ятати на все життя. Я навіть не дихав — боявся зіпсувати цей момент.

— Паркер… Паркер! – почала вона мене кликати.

Я різко відкрив очі, і вона вже просто дивилася на мене з дивною сумішшю хвилювання та легкого сміху.

— Тобі погано? – схвильовано запитала вона.

— Ні… ні-ні, ти що, навпаки, мені зараз так добре, що хоч літати починай, — видавив я зі щасливою усмішкою, немов дурнуватий школяр, якому дали 12 шоколадок і автограф улюбленої зірки.

Вона ледь посміхнулась і додала:

— Я хотіла побажати тобі удачі…і постарайся вижити.

Я відчинив двері й знову пройшов крізь ту дивну «плівку», яка розділяла цей бункер від зовнішнього світу. Світло сонця вдарило мені прямо в очі, наче вирішило: “О, дивись, ще один кріт виліз!” Я примружився, закрив обличчя рукою, але було пізно – зір мені відмовив, і я виглядав, як сліпий старий, який шукає, де його тростина.

— Фух… треба сісти, — пробурмотів я, ледве знаходячи лавочку біля будинку.

Я впав на неї з таким виглядом, ніби тільки що врятував світ, хоча насправді просто вийшов на свіже повітря вперше за сто років. Вітерець, сонце, запах трави – я аж розслабився, відкинув голову назад і закрив очі.

Я сидів, насолоджувався своїм героїчним відпочинком на лавочці, і тут — БУМ! Десь далеко прогримів такий звук, ніби хтось вирішив підірвати холодильник із петардами.

— Ого… Що за чортівня? — я підскочив, як на пружинах. Серце бухкало так, ніби хотіло втекти без мене. Ну все, нема коли розслабляти булки, час вдавати героя!

Я стояв, як вкопаний, дивлячись, як двері бункера відчиняються навстіж і звідти один за одним виходять інші супергерої. Їхні костюми виблискували під сонцем, кожен виглядав так, ніби ось-ось полетить рятувати світ, а я — як стажер у першій практиці. Елена вийшла останньою — спокійна, зібрана, її холодний подих ніби заморожував землю під ногами. Том, як завжди, ішов попереду, наче це його персональна війна. Мелоді — позаду, але її очі світилися рішучістю, яку я бачив рідко.