Розділ 3

Перший день духовного тренування

Дід, який назвався Гаральдом, почав зі «спокою душі». Та якого спокою, коли він змушує мене сидіти в позі лотоса вже годину?!

— Розслабся, відчуй потік енергії.

— Я відчуваю тільки потік болю в ногах! — просичав я.

Він тикнув мене в лоба, і я впав назад, як п’яний.

— Ти не вмієш слухати тіло.

— Тіло каже: «Встань, дурню, і йди за кавою», — пробурмотів я.

Потім він змусив мене «чути своє дихання». Я чув. І ще чув, як десь в животі бунт почався — сендвіч із обіду явно протестував проти цього цирку.

Фізичні тренування

Після Гаральда мене забрав «качок у повітрі» — той самий тип, який раніше мене висміював. Його звали Рей. Він виявився таким собі тренером з виживання, який вірить у фразу: «Хочеш навчитись — спершу майже помри».

— Біжи! — кричав він.

— Куди?

— Все одно! Просто біжи, поки не відчуєш, що вмираєш!

— Супер мотивація. Може, ще палкою мене підштовхнеш?

І знаєш що? Він підштовхнув. Реально! Своєю проклятою палицею по дупі.

— Рухайся, герой! Світ сам себе не врятує!

— Світ почекає, бо якщо я помру від інфаркту, то їм з того нічого доброго не буде — бурчав я, намагаючись не впасти.

Я падав, вставав, знову падав… І так кожного дня. Спершу фізичне тренування, потім ця їхня медитація, від якої я думав, що просто з’їду з глузду.

Сиджу, значить, як завжди, дивлюсь в стіну, слухаю як Гаральд щось там бурмоче про «потоки енергії»… І тут, раптом, відчуваю, як по всьому тілу розливається тепло, таке, наче мене обгорнули теплим пледом. І зупиняється воно прямо в долонях.

Я розплющив очі — і побачив вогонь.

Вогонь. В моїх долонях!

— Що, чорт забирай, це таке?! — вирвалося в мене.

Я схопився, почав трясти руками, ніби намагаюся загасити себе.

— Чорт… я горю! АААА! РЯТУЙТЕ!

Я скакав по залі, як теля, якому щойно під ноги петарду кинули.

— Я зараз згорю! В мене ж руки горять, яким це буде ступенем? Другим? Третім? ТА ЙОП…

— Заспокійся! — Гаральд навіть не поворухнувся.

— Ти що, здурів?! В мене руки ПАЛЯТЬСЯ, дідусю!

— ЗАСПОКІЙСЯ! — цього разу він так рявкнув, що в мене барабанні перетинки мало не лопнули.

Я різко зупинився, вдихнув, видихнув… і вогонь просто зник.

Стою такий, трясу руками, як після серйозної травми, і бурмочу собі:

— Ну, супер. Тепер я ще й факелом буду. Хтось скаже, як це вимикається?!

Гаральд ледь помітно всміхнувся, наче такий ефект він і чекав:

— Вітаю, Паркер. Ти почав пробуджувати свою силу.

— Вітаю… — передражнив я його. — Ти хоча б попереджав, що мої руки загоряться. У мене тепер серце як після марафону.

Я пішов у свій бункер. Так, ми тут жили в бункерах, але всередині вони були досить затишні, хоч і темні, мов глибока шахта. Я сів на ліжко, відчуваючи важкість у тілі, ніби кожен м’яз протестував проти мене. Голова гуділа, а руки ще тремтіли від вогню, який раптово спалахнув раніше.

Я не пам’ятаю, коли востаннє бачив небо. Чи сонце. Чи просто свіже повітря.

Знаєш, я раніше навіть не задумувався про те, як багато значить свобода. Так, у мене була робота, вона мені не дуже подобалась, але після зміни я був вільним. Міг просто йти вулицями, дивитися на людей, купити собі хот-дог і не думати, що десь поруч готується війна. А тут…

Тут таке відчуття, ніби я сам собі більше не належу. Постійні тренування, очікування, що я маю зробити щось велике. Я не знаю, чим це все закінчиться, але точно знаю — це не моє життя.

— Можна? — вирвала мене з роздумів знайома ніжна інтонація. У дверях стояла Мелоді.

— Так, — відповів я, навіть не піднявши очей.

Вона повільно зайшла і сіла біля мене.

— Як ти?

— Та чудово, — хмикнув я. — Моє життя перевернулось догори дриґом, але все як завжди: весело.

— В погану сторону? — тихо запитала вона, вдивляючись мені в обличчя.

Я опустив очі.

— Я й сам не знаю… — відповів чесно. І це було правдою. Мені було страшно зізнатися навіть собі, що я не розумію, ким я тепер став.

Мелоді м’яко торкнулася моєї руки.

— Синку, вибач мені… за все. — Її голос затремтів, і я, звісно, підняв брову — не звик я до таких сцен. — Я тебе безмежно люблю…

Я закотив очі — вона це помітила, але не звернула уваги.

— Я знаю, що тобі важко в це повірити. Ми тебе залишили, і це здається зрадою. Але так потрібно було… З часом ти зрозумієш. І, Паркер, я не хочу, щоб ти йшов на той бій…

Вона замовкла на мить і ковтнула сльози.

— Ти навіть не уявляєш, як це — бути матір’ю і знати, що твої діти повинні або вбити один одного, або загинути. А ти нічого не можеш з цим зробити.

Вона не стрималась і розплакалась. Її плечі здригались, і мені раптом стало трохи шкода її. Вона сперлась головою мені на плече, а я, як типовий майстер підтримки, почухав потилицю, а потім невміло поплескав її по спині. Ну тіпа, тримайся, мамо.

Ми з нею намагалися спілкуватися щодня. Ну як «ми»… вона намагалася, бо мені ці розмови до одного місця. Всі ці сентименти, надії, вибачення — для чого вони? Вони не змінять минулого і не зроблять мене більш «сімейним». Для мене вони поки що чужі. Особливо Том.

Він, чорт забирай, як Термінатор: «бачу ціль — не бачу перешкод». Єдина його мета — зробити з мене зброю, щоб я вбив його ж рідного сина. Ну це ж просто прекрасно!

— Як рухаються справи? — якось запитав він.

— Ти вже в повну користуєшся силою?

Ти що, неадекват? Я ледь навчився її викликати, щоб не підпалити себе чи не рознести стіну на друзки. А йому подавай «повну потужність».

— Паркер! — гримнув він, бо я задумався.

— Та… в процесі, — відповів я, розвівши руками. Ну а що я ще мав йому сказати? «Знаєш, Том, я вчора навчився не спалювати штани, і це вже прогрес!»

— У тебе немає стільки часу, щоб ще «бути в процесі». Даю тобі тиждень, — різко кинув він і пішов, навіть не давши мені можливості послати його куди подалі.