Розділ 2

Навколо були металеві конструкції, високі стелі, які губилися десь у темряві, десятки дивних пристроїв, панелі з мерехтливими вогниками, монітори з картами, а головне — люди. Багато людей у дивних костюмах: хтось біг, хтось щось ніс, хтось командував. Це був справжній командний центр.

Я витріщився на все, як дитина, яка вперше потрапила до Діснейленду.

Я схопився за голову.

— Що за хрінь… — прошепотів, не розуміючи, які саме емоції мене накривають. Здивування? Шок? Паніка? Зараз здається, я або почну істерично сміятись, або зроблю щось набагато гірше — нароблю в штани прямо тут.

— Ти чого застиг як статуя? — буркнув Еді, озираючись. — Йди вже, поки не зламався остаточно.

Я механічно кивнув і повільно, наче по воді, ступив за ними. Кожен мій крок лунав у вухах, наче удари молота. Ми підійшли до важких металевих дверей, які виглядали, ніби вирвані з якоїсь секретної лабораторії чи бункера.

Мел зробила кілька рухів по панелі збоку, і двері з шипінням розсунулися. За ними — двоє людей.

Я їх впізнав одразу.

Обличчя — знайомі до болю, до сліз. Саме їх я бачив на пожовклій фотографії, яку Мел показала мені. По її словах… це мої…

Мої батьки.

Мій розум просто не витримав. Все навалилося в одну мить — сни, польоти, нові міста, війна, цей будинок-ілюзія, і от вони — живі, справжні, переді мною.

Очі потьмяніли, ноги підкосились. І все — темрява.

Так, я зомлів. Просто як якась мала дівчинка на концерті улюбленого бойзбенду. От позорище. Але, якщо чесно, хто б не впав?

— Синку… Паркере… — пролунав ніжний жіночий голос. Він був м’яким, спокійним, ніби лагідна мелодія з дитинства, яку я ніколи не чув, але вона здалася знайомою.

Я повільно відкрив очі. Спершу все здавалося розмитим, мовби я дивився крізь воду. Мої думки плуталися, наче після удару — я не міг згадати, де я, що зі мною сталося… І тут я побачив її. Жінка сиділа поруч, тримаючи мене за руку. В її очах було щось незбагненне — тривога, ніжність, очікування.

Моє серце раптом закалатало так, ніби вирішило вистрибнути з грудей. Ні, ну це вже точно якась шиза.

Я зірвався з ліжка, роблячи вигляд, що все окей, я у повному порядку, та варто було мені встати, як у голові все закружляло, ніби мене кинули в пральну машинку. Ноги стали ватяними, і я похитнувся.

— Присядь, Паркере, — промовив чоловік, який щойно підійшов до жінки. Він обійняв її за плечі і легко поцілував у щоку.

Я застиг, дивлячись на них. Моє обличчя миттєво скривилося: фу, серйозно?. Але ця показна реакція була лише захистом — насправді мене трясло зсередини. Я просто не знав, як реагувати.

Моє тіло ніби не моє. Голова важка. А мозок — як телевізор, що намагається зловити сигнал: уривки спогадів, голосів, їхнє фото… і ця кімната, повна металу, людей, і… моїх батьків?

Це ж вони?

Неможливо. Безглуздо. Нереально.

І все ж я стояв тут. Живий. З ними.

Що, чорт забирай, відбувається?

Жінка повернулась до Мел та Еді, її голос звучав м’яко, майже як у матері, яка щойно знайшла загублену дитину:

— Дякую, що знайшли його і привели цілим… Можете йти.

Що? Як це “можете йти”?

Я аж завмер. Це ж єдині двоє людей, яких я тут знаю. Єдині, кому хоча б трохи довіряю в цьому шаленому будинку, який виглядає зовні як хатинка з листівки, а всередині — як секретна база прибульців.

Я відчув, як у грудях почало тиснути.

Мене охопило тривожне передчуття — наче я потрапив у пастку.

Ей! Куди вони?! Не кидайте мене тут!

Але я не сказав цього вголос. Ні. Я лиш зробив вигляд, що мені все одно.

Навіть трохи посміхнувся — так, знаєш, типу “ха, круто, всім байдуже, а я такий впевнений”.

Та ніфіга подібного! Я не впевнений. Я охрінів. Просто не хочу, щоб вони подумали, що я слабак. Бо хто знає, на що ці двоє з фальшивими усмішками здатні?

— Паркере, — промовив чоловік, вирвавши мене з мого внутрішнього хаосу.

Я здригнувся. Його голос був твердий, але не грубий. У ньому була якась… влада.

Я подивився на нього.

На нього. Людину, яку щойно обіймала та жінка.

Мого… батька?

Мені знову стало нудно.

Мозок не встигав все обробити.

Ви — мої батьки? Тут? У цьому техно-бункері?

Це вже не схоже на просто дивний день. Це — на межі параної та фантастики.

Я ковтнув слину, не знаючи, куди подіти руки.

Серце билося десь в горлі.

І я точно знав — зараз усе тільки починається.

У кімнаті запала хвилина напруженої тиші. Я водив очима по стінах, по обличчях цих людей, намагаючись знайти хоч якийсь орієнтир, хоч щось знайоме в цій чужій і водночас моторошно затишній обстановці. Вони стояли й мовчки дивились то одне на одного, то на мене — ніби чекали, що я ось-ось щось скажу, якесь чудо зроблю.

Я важко видихнув, намагаючись збити цей гнітючий тиск.

— Класний у вас дім, — ляпнув я, нервово зітхнувши й махаючи головою, ніби тим жестом знімав із себе напругу.

— Дякуємо, — лагідно відповіла жінка. Вона повільно підійшла до мене і сіла поруч. Я напружився, не знаючи, що робити з руками, куди подіти погляд. Вона ніжно взяла мене за руку. Її дотик був теплим, але я відчув, як тіло миттєво стиснулося, немов від захисної реакції.

— Паркере, — сказала вона, заглядаючи мені просто в очі. Я помітив, як у її погляді зблиснули сльози. — Ми…

О, Боже… Ось воно. Почалося. Зараз буде ця сцена: “Ми твої батьки”, сльози, обійми, і вся ця ванільна каша, яку я вже бачив у фільмах.

— Ми твої батьки, — нарешті вимовила вона, з таким трепетом, ніби боялась, що ці слова можуть мене зламати.

Вона сиділа навпроти, зворушена, майже тремтячими руками тримала мою. А я… я просто сидів. Не рухався. Лише глянув на неї очима, порожніми від емоцій, але всередині — хаос.

Що вони від мене хочуть? Щоб я заплакав? Стрибав? Кричав: “Нарешті! Я так довго мріяв про цю зустріч!”?