Розділ 1

Ви запитаєте мене: хто ти?

А я відповім — ніхто. Звичайна людина. 27 років. Середня освіта. Робота, яка не залишає нічого в голові, крім болю в спині. Я працюю в центрі психологічної допомоги, слухаю чужий біль і навчився говорити правильні слова. Іронічно, правда? Я, людина, яка сама ледве дихає, раджу іншим, як жити.

І що найсмішніше — мені це добре вдається.

Я сам колись пройшов базовий курс з психології, не заради диплома, а щоб якось зрозуміти, чому мені так боляче. Чому серце важке, ніби у нього запхали каміння. Чому я не можу розслабитись навіть у сні.

Сни.

Вони стали повторюватися.

Земля тріщить під ногами. Хмарочоси падають, наче карткові будинки. Я стою серед цього хаосу — і просто дивлюсь. Ні страху, ні жалю. Підіймаю руку — і все зникає. Місто, люди, навіть небо — ніби хтось витер реальність гумкою.

А потім я прокидаюсь. Завжди в один і той самий час — 3:33 ночі. Завжди в холодному поті. Завжди з відчуттям, що цей сон… більше ніж просто сон.

Я не розповідаю про них нікому.

Мене звати Паркер.

Я живу один. І вже давно.

До вісімнадцяти — інтернат, дім дитинства, дім без родини. Сирота, кажете? Можливо. Хоча формально — ні. Жодного свідоцтва про смерть моїх батьків так ніхто й не показав. Просто всі кажуть, що вони мертві. Ніхто нічого точно не знає, та всім байдуже. І мені — теж. Не було їх — і нема. Як на мене, нічого не змінилося.

У мене й так чудове життя.

Я сам собі хазяїн. Роблю, що хочу. Коли хочу. Не так, як ті інші хлопці — «мама приготувала сніданок», «мама попрасувала сорочку», «мама це, мама те».

Поп-арт якийсь, не життя.

Я сам вирішую, що їсти — чіпси з кетчупом о четвертій ранку чи каву з морозивом. Захотів — поснідав, захотів — розбив тарілку. Ніхто не сварить. Ніхто не наглядає. Сміття не виніс? Та й байдуже.

Я звик до цього. Навчився виживати, бути собі і мамою, і татом, і другом, і психотерапевтом. Ну, принаймні, на вигляд.

Бо всередині… я іноді не розумію, чи ще живу, чи вже просто функціоную.

А ще я ніколи не зустрічався з дівчиною.

Ну… майже. Були спроби. Декілька розмов у додатках, дві кави і одна розмова, яку я запоров фразою:

«Я працюю психологом, врятував купу людей від депресії».

Вона подивилась на мене. На мої худі плечі, трохи згорблені. На мої вічно розтріпані волосся і стару футболку з аніме. І сказала:

— Ну… круто.

І зникла.

Не ведуться вони на це, коли бачать мене справжнього. Високий, худий, без лиску в очах і з темними кругами під ними. Ще кілька років за компом — і почну носити окуляри. Імовірно з однією тріщиною, тому що все, що я купую — вічно падає.

Але в мене є моя терапія.

Гра.

Називається “Герой”.

Ти — герой з даром керувати енергією руйнування. Місто розбите катастрофою, у ньому — вогонь, пил і руїни. Але твій персонаж — останній, хто може врятувати тих, хто залишився. Його дотик руйнує, але коли він навчився контролювати силу — почав рятувати. Витягує людей з-під завалів, зупиняє пожежі силою волі, розбиває бетон, щоб звільнити дитину. Коли він втрачає контроль — все навколо вибухає. Але коли тримає себе в руках — твориться диво.

Я проходив цю гру вже тричі.

І щоразу — плакав, коли на останньому рівні головний герой закривав собою чужу сім’ю… і вибухав. Зникав. Але врятував їх.

У грі я — той, ким хотів би бути у житті. Там я важливий. Там я герой.

І, знаєш, іноді мені здається, що той персонаж — ближчий до мене, ніж я сам.

Всю ніч я крутився, як білка в колесі.

Ці сни… вони реально виводять мене з себе. Я й так далеко не стабільна людина в емоціях — десь між “все добре” і “зараз я вибухну”, — а тут ще й не висипаюсь. Відчуття, ніби весь час падаю, кричу, біжу… або вбиваю.

На ранок я прокинувся від гострого болю в боці. Відкинув ковдру — і завмер. Біль не був вигадкою. Я підійшов до дзеркала, стягнув футболку і побачив синяк. Великий, темно-синій, наче мене хтось влупив об стіну, а потім ще разів п’ять добив — для впевненості.

— Що це?.. — пробурмотів я вголос.

Ну звісно, кому ще це питати? В квартирі ж я один. Як завжди. І цей синяк… він виглядав так, ніби я вночі дійсно боровся з кимось. Або з чимось.

Я ще кілька хвилин покрутився перед дзеркалом.

— Я що, лунатик?.. — сказав я собі. — Ну просто супер. Мені й так весело живеться, а тепер ще й нічні подорожі тілом додались.

Розбиратися з моїми фізичними змінами і душевними ранами було б цікаво, якби не одне «але» — потрібно йти на роботу.

Гроші самі себе не зароблять. А їжа, як не дивно, безкоштовною не стала.

В офісі — рутина. Дзвінки, дзвінки, дзвінки. Одинокий пік від комп’ютера, тупіт чийогось підбору, хрускіт печива з сусіднього столу і… духота.

Вікна не відкриваємо. Знаєш чому?

Бо Скарлет каже, що її продує.

Тут у тебе, мабуть, виникло логічне запитання: хто така Скарлет?

Я дам відповідь.

Це наша королева офісу. Дама у віці, яка, схоже, ще застала часи, коли телефони мали диски, а чай заварювали в алюмінієвих чайниках. Вона настільки об’ємна, що для неї колись замовляли спеціальне крісло, бо в стандартне офісне її боки не входили.

Одягається вона як справжня мотанка — три светри, два шари колготок, зверху спідниця, поверх ще якийсь шалик, і все це у +30. При цьому вона з серйозним обличчям каже, що її може продуть. Ну що ж… до неї будь-якому вітерцю дійсно доведеться добре постаратись, перш ніж добратись крізь ці броньовані шари одягу.

— Закрий вікно! — репетує вона. — Мене ж продує!

Так. У нас є кондиціонер.

Фізично.

Технічно.

Юридично.

Але фактично — він уже рік як мрець. Може, він іще навіть дихає в душі, але не в дії. Начальство обіцяє, що “ще трохи, і ми замовимо новий”.

Ми ще в процесі очікування.

Ми як церква надії. І як кажуть — надія помирає останньою.