Останій берег

ГЛАВА 1: Поза межами мап

Океан більше не був синім. Тут, на самому краю світу, куди не наважувалися заходити навіть найвідчайдушніші контрабандисти, вода мала колір густої нафти, а небо здавалося низьким і важким, ніби воно от-от впаде на щогли. Марк стояв на містку свого судна — старої військової шхуни. Він більше не був тим розгубленим хлопцем із порту. Його обличчя перетворилося на суворий камінь, а очі світилися тим самим холодним вогнем, що й полярне сяйво над головою.

— Ми зайшли занадто далеко, капітане, — прошепотів Салех, вірний матрос, що пройшов із ним усі пекла попередніх рейсів. — Компас збожеволів. Стрілка крутиться, ніби намагається втекти від цього місця. На мапах тут нічого немає... тільки порожнеча. — Мапи малюють для тих, хто боїться заблукати, — відрізав Марк. — Ми шукаємо Останній берег. Місце, де океан закінчується і починається те, що було до створення світу.

Раптом з туману виринули скелі. Вони світилися тьмяним внутрішнім світлом. А в самому центрі височів замок — похмура цитадель, що виростала прямо з води. Жодного вогню у вікнах. Тільки гуркіт хвиль, що розбивалися об підніжжя. Марк знав: його подорож закінчиться саме тут.

ГЛАВА 2: Поклик безодні

Коли човен торкнувся слизького від водоростей каміння причалу, повітря стало таким холодним, що кожен подих завдавав болю. Марк ступив на Останній берег. Під його чоботами хрустіла не галька, а тисячі порожніх мушель і уламки деревини від кораблів, що загинули тут віки тому. Це був справжній цвинтар океану.

— Чому ми тут? — голос Салеха тремтів. — Що ми сподіваємося знайти в цій мертвій пустці? — Відповідь на питання: хто ми такі насправді, — Марк почав підніматися по крутих сходах до замку. — Море не просто дало нам сіль у кров. Воно зробило нас своїми частинами. І тепер власник цього місця хоче подивитися нам у вічі.

Двері цитаделі відчинилися самі собою. Всередині панувала тиша, яка тиснула на вуха сильніше за шторм. На високому троні сиділа постать у плащі, що нагадував старі рибальські сіті. Це не була людина. Це був дух самого океану. Його погляд був глибоким, як безодня.

ГЛАВА 3: Лабіринт забутих кораблів

— Ти прийшов, Марку, — голос істоти звучав звідусіль. — Останній берег — це не вихід. Це дзеркало. Важкі двері за спиною Марка зникли. Тепер перед ним був нескінченний лабіринт, стіни якого були складені з остовів розбитих кораблів. Тут були стародавні галери з гнилими веслами та сучасні танкери, поїдені іржею.

— Це пам'ять моря, — пролунав голос Духа Океану. — Кожне судно, що не повернулося до порту, тепер тут. Марк ішов уперед, відчуваючи, як під ногами хрустять кістки. Раптом він побачив знайомий силует — «Атлант», його перше судно. На містку стояв боцман, вкритий шаром солі, нерухомий як статуя.

— Це лише ілюзія! — крикнув Марк. — Вони вільні! — Тіло може бути на березі, але їхній страх належить мені, — Дух з’явився перед ним. — Хочеш звільнити їх? Тоді йди до серця лабіринту. Але кожен крок робитиме тебе таким же соляним стовпом.

ГЛАВА 4: Чорне сонце безодні

В центрі лабіринту простір розширився. Замість неба над головою була товща води, крізь яку пробивалося дивне, чорне світло. Це було Чорне Сонце — серце океану.

Салех упав на коліна. Його очі застилала біла пелена. — Я чую їх... тисячі голосів під водою. Вони кличуть мене. Я хочу залишитися. — Ні! Вставай! — Марк схопив друга за комір. — Це пастка! Океану потрібна твоя покора!

Перед ними згустилася темрява. — Ти хочеш свою душу назад? — прогримів Дух. — Тоді візьми її в центрі Чорного Сонця. Але ти маєш відмовитися від усього людського. Від любові, жалю та страху. Стань частиною мене, і ти будеш правити штормами. Марк подивився на свою руку — вона вже майже вся була вкрита білими кристалами солі.

ГЛАВА 5: Остання жертва

Марк підійшов до Чорного Сонця. Холод був таким сильним, що кров у жилах почала перетворюватися на лід. Він простягнув руку і торкнувся темної поверхні.

Світ вибухнув. Перед його очима пронеслися тисячі кораблетрощень. Він відчув біль кожного моряка, що коли-небудь ішов на дно. — Досить! — закричав Марк. Його голос розірвав тишу цитаделі. Замість того, щоб увібрати в себе силу, він почав віддавати свою. Він віддавав свою волю, свою впертість, свою сіль у крові — назад океану. Він не хотів бути богом. Він хотів бути вільним.

Чорне Сонце почало тріскатися. Світло пробилося крізь розломи. Лабіринт із кораблів почав розсипатися в пил. Салех підвів голову, його очі знову стали чистими. — Марку... що ти робиш? Ти ж зникнеш! — Йди до човна, Салех! — Марк посміхнувся. — Скажи на березі, що океан більше не тримає нас.

ГЛАВА 6: Епілог. Вічний капітан

З останнім спалахом цитадель зникла. Салех опинився на березі своєї рідної гавані. Поруч на піску лежав старий ніж Марка. Самого Марка ніде не було. Океан був спокійним. На горизонті сходило сонце, і вода здавалася джерелом життя.

Минули роки. Салех більше не боявся моря, але щоразу, коли він виходив на причал, він чув у шумі прибою знайомий голос. Марк не помер. Він став частиною кожного вітру, що надуває вітрила, і кожної хвилі, що несе моряка додому. Він став Останнім берегом для кожного, хто заблукав.