Перша справа

Швидкісний лист Фіто Мастіґофори
до голови Таємного Бюро
(розшифрований; засекречений)

13 березня 20:00; шпиталь м. 🗌🗌🗌🗌🗌
«Проста робота,» — казали ви. «Усе за планом, жодних проблем.» Обожнюю вас, пані генералко. Такої брехні вже давно не чув — це треба вміти.
Екіпаж довіз мене зі 🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌 до 🗌🗌🗌🗌🗌🗌 раніше запланованого. Була сьома по обіді, тож після заселення в заїзд я скромно рушив до найближчого шинку. І не лише тому, що хотів спробувати місцеву медовуху, про яку КУЧЕР стільки розказував. Мисливців на Голодних тут і справді було кратно більше — зайняли майже весь шинок. Сиділи за довгими дерев’яними столами та голосно вечеряли. Старі протерті шкірянки рипіли за найменшого руху, але добре, що хоч Мисливськими псами вже давно не користуються. Амбре цих міцних чолов’яг і так знатно перебивало аромати їжі. Під підозрілі погляди з-під брів я попрямував до чогось на кшталт барної стійки в кутку. За нею нікого не було. Спіймавши когось зі служок, попросив кухоль фірмової медовухи, але хлопчина лише зміряв мене здивованим поглядом.
— Чужинець?
Я кивнув.
— Тут ввечері не наливають. Перепрошую, — і він поспішив на кухню.
— Місцевий закон, — почулося позаду.
Я обернувся і одразу ж впізнав Ціль. Хоча ці орлиний профіль, лисину й густу бороду було дуже важко не впізнати.
— Ми, звісно, хлопці міцні, кхе-кхм! — чоловік у довгому шкіряному плащі прокашлявся, — Але якщо хильнемо, то й у дерево з двох кроків поцілити не зможемо, — він гиготнув і вітально протягнув руку. — Дюрандаль.
— Фіто, — рефлекторно збрехав я і потис мозолисту руку. — І що, ніде не можна випити? А мені так нахвалювали вашу медуху.
Обробляти Дюрандаля, що було легше, ніж я думав. Сам усе розказує, навіть питати не потрібно — обожнюю таких. Побратими пішли готуватися до полювання, а його лишили. Застудився на нічній вилазці. Я представився стандартним «Фіто Мастіґофора, скромний письменник-журналіст,» після чого, очікувано, прорвало греблю Мисливсько-дідівських бувальчин та анекдотів. Із цікавого: Мисливці почали помічати активність місцевого 🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌.
— Ми — як зазвичай, — розповідав той за вечерею. — Формація готова, пастки розставлено, гвинтівки аж просяться пустити кров Голодним. Мірко Довгоногий бере до рук свій ріг та я-а-ак засурмить. Кхи-кхи-км. — він сковтнув. — А тоді тиша. Хвилину, дві, — очі Дюрандаля блистіли, а рука мимовільно розгладжувала густу бороду. — Вперше на моїй пам’яті не вполювали жодного.
— Взагалі?
— Взагалі. — кивнув той. — Тварюки множаться, як кролі, а за ніч жоден так і не прийшов. Уже на світанку ми давай лісом шастати, явно ж щось не так. І знайшли перебиту зграю.
Я хмикнув із недовірою.
— Клянусь. — повівся на провокацію Дюрандаль. — Лежало з десяток здоровенних тварюк. У першої половини горлянки перегризені, а в інших опіки, що аж шерсть присмалилася. Смерділо гірше, ніж на спаленні відьом, — він зміряв мене поглядом. — Не віриш?
— Вірю. — сказав я, доїдаючи. — Чому б найкращим Мисливцям брехати про полювання? Але погодся: виглядає так, наче ви всім загоном поклали на заборону і все ж бахнули цяточку, другу.
Він лише відмахнувся. Хвилин через десять ми вже покинули шинок, домовившись зустрітися вранці. Дюрандаль пішов відлежуватися біля домашнього каміну, а я назад до заїзду. Тоді почалося найцікавіше.
Влада 🗌🗌🗌🗌🗌🗌 тут усе гарно убезпечила — освітлення вулиць не йшло ні в яке порівняння зі столичним. Йдучи на самотині якоюсь із вертливих вуличок, я намагався розгледіти хоча б якесь сузір’я. Аж раптом із тіні провулку швидко вийшла дівчина і вгатилася в мене. Струнка, світловолоса, у довгому Мисливському плащі. Маленькі металеві прикраси вздовж лівої брови та кілька на нижній губі виглядали незвично, неприродньо і, навіть, загрозливо. Вона секунду вивчала мене, а тоді сконфужено нахилила голову.
— РАҐАМАФФІН?
Я закляк. Побачивши збентеження в моїх очах, білявка різко накинулася, вправно заламуючи мене на брудний і миршавий тротуар. Голова кипіла, згадуючи хто б це могла бути. Хоча безшумність рухів та надлюдська сила не лишали багато варіантів.
— Мурло вусате, ти що тут робиш? — налякано спитала вона. — За мною послали?
— Гей, гей, я ж не вбивця.
Білявка заламала руку сильніше, від чого спина мимовільно вигнулася.
— Якщо не за мною, то за ним.
— Не розумію, про що ти, — процідив я і зиркнув через плече. — Може поговоримо деінде? Я тут живу в заїзді, недалеко.
Замість відповіді руку пронизав біль і хрускіт зламаної кістки.
— Ще раз побачу, — вирву серце через рота.
Дівчина піднялася і рушила далі. Кроки, звісно, не мали жодного звуку. Пишу цього листа вже в шпиталі, до якого ледь дошкандибав. Рука зафіксована, морда вимита, знеболювальне починає потроху давити на мізки.
Ненавиджу 🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌.

14 березня 13:00; околиці м. 🗌🗌🗌🗌🗌
Ранок почався розважально — умовляв лікаря, нарешті, виписати мене зі шпиталю. Він морозився довго, але мої чесні очі все ж зробили свою справу. Уже через годину повернувся до заїзду. Перед дверима моєї кімнати владно чатував Дюрандаль, тримаючи під пахвою пляшку медовухи. [нерозбірливі й густо перекреслені слова] Ми зайшли до скромної кімнатий і сіли за невеликим столиком під вікном. Випивши перше «За здоров’я!», я скривився, хоча Дюрандаль, схоже, щиро насолоджувався.
— Яке… незвичне пійло, — видав я.
Бородань розливав напій по гранчаках.
— І все ж дивно. Редактор столичної газети приїжджає на околиці королівства й тієї ж ночі, за загадкових обставин, ламає руку. Бандюків якихось викрив, чи що?
— Не редактор, а письменник, — поправив я, цокнувшись чарками. — За любов!
— І за жінок! — додав Дюрандаль.
Перехиливши чарки, ми, майже, одночасно стукнули ними стіл. Він мовчав. І я також. Рибалка рибалку, як то кажуть.
— Я розберу гарну спритність рук, коли побачу, — сказав бородань, свердлячи мене поглядом. — За комір виливаєш?
— У самого вже рукав спиртягою просмердівся, — відрізав я, усміхаючись. — Метанол. Як же передбачувано.
Дюрандаль повертів у пальцях порожній гранчак. Він спритно потягнувся рукою до пояса. Уже вкотре за цей місяць на мене дивилося дуло шестизарядного. Серце шалено калатало, передчуваючи можливу смерть. Рот часто ковтав повітря і усміхався найшаленішою і найщирішою з усіх моїх усмішок. Обожнюю свою роботу!
— Давай. — я сковтнув. — Вбивство це не секс, тут дозволу питати не треба.
В очах Дюрандаля чітко читалися збентеження і невимовна огида, що не могло не радувати. [багато нерозбірливих і густо перекреслені слів] Раптом двері кімнати відчинилися і з коридору вилетів 🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌 🗌🗌🗌🗌🗌 🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌🗌, що вгатив прямо в груди Дюрандаля. Бородань відлетів до стіни. Помер швидко й безболісно, хоча з грудей піднімалася тоненька димка, як від згаслої свічки.
Я знав, що вона прийде, але коли білява дівчина з пірсингом на обличчі беззвучно зайшла до кімнати, стало трохи легше.
— Збоченець.
— Це називається «акторська майстерність». — весело відказав я і підвівся.
Я поклав Дюрандаля головою на стіл. В одній руці стис пляшку, а в іншій порожній гранчак. Виглядало непереконливо, але зійде. Облаштування місця злочину зайняло б менше часу, але 🗌🗌🗌🗌🗌🗌, навіть, не намагалася вдати, що їй не всеодно. Лише стояла в кутку, тримаючи руки в кишенях свого довгого шкіряного плаща.
— Карадієць? — коротко спитала вона.
— Не скажу, державна таємниця.
Дівчина фиркнула. Я все ще намагався покласти лису голову Дюрандаля в більш-менш красиве положення, тож лише швидко зиркнув на неї.
— Якщо хочеш вирвати серце, то не тягни.
— Заціпся. Просто думала, тебе послали за нами.
— Ким «нами»? — вдав я, що не розумію [нерозбірливі й густо перекреслені слова]
🗌🗌🗌🗌🗌🗌 лише беззвучно й мовчки пройшла до виходу.
Відтоді її не бачив. Я швиденько (наскільки давала змогу зламана рука) зібрав речі й пішов замовляти екіпаж. Пишу листа вже в дорозі. Завдання виконано.